TextBook який містить у собі опис ще одної подорожі, і в якому описується одна дуже важлива подія, що становить цілу епоху в житті містера Піквіка і в цьому оповіданні.
Ніч спокою й відпочинку в глибокій тиші Дінглі-Дела та вдихання протягом години свіжого запашного ранкового повітря цілком знищили наслідки недавньої втоми душі і тіла містера Піквіка. Аж два дні не бачив славетний муж своїх друзів і послідувачів, і звичайний розум неспроможний уявити собі радість, з якою він привітав містерів Снодграса та Вінкла, коли зустрів цих джентльменів, повертаючись з своєї ранішньої прогулянки. Радість була обопільна. Та хіба й можна було дивитись на натхненне обличчя містера Піквіка, не відчуваючи радості? Проте якась тінь затьмарювала настрій його компаньйонів. Великий муж бачив її, але ніяк не міг зрозуміти її причини. На обох лежала печать таємничості, незвичайна й гнітюча.
— Ну, а що Тапмен? — спитав містер Піквік, обмінявшися з ними гарячими привітаннями й міцно стиснувши їм руки.
Містер Вінкл, до якого безпосередньо було адресовано це запитання, не відповів. Він одвернув голову й немов заглибився в меланхолійні роздумування.
— Снодграс, — поважно сказав містер Піквік.— Ще з нашим другом? Чи не занедужав він?
— Ні, — відповів містер Снодграс, і сльоза затремтіла на його чулих віях, немов крапля дощу на віконній рамі. — Ні, він не хворий.
Містер Піквік спинився й по черзі глянув на своїх приятелів.
— Вінкл, Снодграс, — сказав він, — що це значить? Де наш друг? Що сталося? Говоріть, прошу вас, благаю; ні — наказую: говоріть!
В голосі містера Піквіка бриніла така урочистість... така гідність, що встояти було не можна.
— Він пішов,— промовив містер Снодграс.
— Пішов! — скрикнув містер Піквік. — Пішов!
— Пішов, — повторив містер Снодграс.
— Куди?
— Ми знаємо про це тільки з його повідомлення,— відповів містер Снодграс, виймаючи з кишені листа й кладучи його в руку свого друга. — Вчора вранці, коли ми дістали листа від містера Вордла, де він сповіщав, що ввечері приїде з вами і з сестрою, смуток, який ще напередодні огорнув нашого друга, надзвичайно збільшився. Незабаром по тому він зник. Його не було цілий день, і тільки надвечір господар готелю «Корони» в Маглтоні приніс нам листа від нього.
Містер Піквік розгорнув послання. То було письмо його друга, а лист містив у собі таке:
«Дорогий Піквік!
Ви, мій друже, перебуваєте за межами звичайних пристрастей і вад людських. Ви не знаєте, що то значить, коли вас несподівано кидає дороге, чарівне створіння, і в той же час ви стаєте жертвою каверз негідника, що під машкарою приязні приховує зрадницьку усмішку. Сподіваюся, вам цього ніколи й не доведеться знати.
Листи на моє ім’я, адресовані в готель „Шкіряної Пляшки“ в Кобгемі, Кент, будуть мені переслані, коли, звичайно, я ще існуватиму. Я тікаю від видовища цього світу, який тепер ненавиджу. Якщо я втечу звідси зовсім, пожалійте... простіть мене! Життя, любий мій Піквік, стало мені нестерпне. Дух, що горить у нас — то ремінь носія; на ньому висить важкий тягар світських турбот та клопоту, а коли цей дух не витримує, тягар стає занадто важкий, і несила нам нести його. Ми падаємо під його вагою. Перекажіть Рахілі... о, це ім’я!..
Тресі Тапмен,».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Посмертні записки Піквікського клубу» автора Чарльз Діккенс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ X, який містить у собі опис ще одної подорожі, і в якому описується одна дуже важлива подія, що становить цілу епоху в житті містера Піквіка і в цьому оповіданні.“ на сторінці 1. Приємного читання.