Розділ IX, який усував останні сумніви (якщо вони в кого були) щодо безкорисливості вдачі містера Джінгла.

який усував останні сумніви (якщо вони в кого були) щодо безкорисливості вдачі містера Джінгла.

Є в Лондоні багато старих готелів (штаб-квартир славетних диліжансів тих днів, коли диліжанси відбували свої подорожі поважніше й урочистіше, ніж роблять вони це за наших часів), які тепер змиршавіли до стану притулків для сільських возів.

У Боро, зокрема, залишилося з півдюжини таких старих готелів. Це — великі, безладні, чудні старі споруди з надвірними галереями, переходами та сходами.

У дворі одного з таких готелів, під бучною назвою «Білий Олень», ранком наступного за описаними в попередньому розділі подіями дня якийсь чоловік старанно ваксував пару брудних чобіт. На ньому була смугнаста куртка з чорними перкалевими рукавами й синіми скляними гудзиками, темного кольору штани і високі гамаші. Недбало зав’язана червона хустка оповивала його шию, а старий білий капелюх якимсь чудом сидів на одному боці голови. Перед ним стояло дві шеренги чобіт: одна — чистих, а друга — брудних, і щоразу, ставлячи новий чобіт до першого ряду, він спинявся і з видимим задоволенням оглядав наслідки своєї роботи.

Задзвонив дзвоник, і на верхній галереї з’явилась гарненька покоївка, Постукавши в одні з дверей і діставши з номера якесь доручення, вона перехилилась через поруччя й гукнула:

— Сем!

— Алло! — відповів чоловік у білому капелюсі.

— Двадцять другий номер просить чоботи.

— Спитай у двадцять другого номера, хоче він одержати їх зараз чи почекає, поки я їх почищу?

— Не дурій, Сем,— підлесливим тоном сказала дівчина. — Джентльмен просить, щоб йому подали чоботи зараз же.

— Гарний у тебе голос. Просто хоч на сцену,— зауважив чистильник чобіт.— Подивись но сюди — одинадцять пар чобіт і один черевик; це того, з шостого номера, на милиці. Чоботи треба подати всі на пів восьмої, а черевик — на дев’яту. Хто такий двадцять другий номер, щоб через нього чекали всі інші? Ні, ні! «Додержуйте черги,— як говорив Джек Кеч,[13] коли йому випадало вішати по кілька чоловік разом.— Шкодую, що примушую вас дожидатися, сер, але прийде й ваша черга».

Кажучи так, чоловік у білому капелюсі працював над чобітьми із дедалі більшою енергією.

Голосно задеренчав ще один дзвоник, і на галереї з протилежного боку з’явилась схвильована стара — власниця «Білого Оленя».

— Сем! — скрикнула господиня готелю.— Та де ж цей ледащо? Де цей роззява? А, он де ви! Чому ви не відповідаєте?

— Не хотів заважати вам, доки ви не скінчите,— непочтиво відповів Сем.

— Ось почистіть мені негайно черевики з сімнадцятого і однесіть зараз же в окремий кабінет, номер п’ять, на першому поверсі.

Господиня кинула в двір пару жіночих черевиків і похапливо зникла.

— П’ятий номер,— сказав Сем, підбираючи черевики й відзначаючи номер крейдою на підошвах.— Жіночі черевики і окремий кабінет. Певно, не на возі приїхала.

— Вона приїхала сьогодні ранком,— пояснила покоївка, що все ще не відходила від поручнів,— приїхала в кареті, з джентльменом, що зараз оце вимагав свої чоботи. Давай вже краще мерщій. Ось що.