Розділ XVII Містер Піквік їде до Іпсвіча і зазнав там романтичної пригоди з дамою середнього віку в жовтих папільйотках.

Містер Піквік їде до Іпсвіча і зазнав там романтичної пригоди з дамою середнього віку в жовтих папільйотках.

— Це багаж твого хазяїна, Семі? — запитав містер Веллер у свого ніжного сина, коли той вступив у двір готелю «Бика» у Вайтчепелі, несучи в руках дорожній чемодан та невеличкий портплед.

— Ач, який ти метикуватий, старий! — схвалив містер Веллер-молодший, спускаючи на землю свою ношу й вмощуючись на ній, як на стільці. — А зараз буде й сам хазяїн.

— Він їде кебом, я гадаю?— сказав батько.

— Так. Хоче набратись почуття небезпеки на цілих вісім пенсів,— відповів син.— Ну, а як сьогодні мачуха?

— Щось чудне з твоєю мачухою, Семі, щось надзвичайно чудне, — і містер Веллер враз став серйозніший.— Вона останнім часом, здається, вступила до методистів і зробилась надзвичайно святобожна. Вона — занадто святе створіння для мене, Семі, і я сам бачу, що негідний її.

— Ну, це вже самозневага, — сказав Семюел.

— Але це так, — зітхнув родитель.— Вона вигадала якусь штуку, нібито доросла людина може народитись знову. Вони звуть це, здається, друге народження. Дуже хотів би я побачити цю систему в житті, Семі. Здорово було б, якби твоя мачуха народилась знову: віддав би я її мамці та й край.

— А як ти думаєш, що вони виробляють, ті баби, Семі? — продовжував містер Веллер по короткій паузі, протягом яко! він устиг разів із шість проречисто ляснути себе пальцем по носі. — Як ти думаєш, що роблять вони майже щодня, Семі?

— Не знаю, — відповів Семі,— а що саме?

— Вони влаштовують вечірки з чаєм для якогось жевжика, що зветься у них пастир. Стою я оце якось коло крамниці картин на базарі, дивлюсь — на ній висить маленький білетик з написом: «Квитки по пів-крони... З усіма запитаннями звертатись до комітету. Секретарка місис Веллер». Повертаюсь додому, аж у нас засідає той комітет. Чотирнадцять баб. Шкода, що ти не чув їх, Семі. Ухвалювали вони і якісь резолюції, і голосували пожертви, і різні такі штуки. Присікалась до мене твоя мачуха. Каже: ходім та й ходім. Я думав, що буде смішно і таки взяв квитка за пів-крони. В п’ятницю о шостій вечора вбираюсь я у свій найкращий костюм та й іду з своєю старою. Приходимо в один будинок, а там на першому поверсі, бачу, влаштовано вже чай на тридцять осіб. Сидить у кімнаті сила жінок і весь час поглядають на мене та перешіптуються, наче ніколи не бачили огрядного джентльмена п’ятдесяти восьми років. Потім чую — на сходах якась метушня, і в кімнату вскакує довготелесий хлопець з червоним носом, у білій краватці та як заспіває: «Гряде пастир одвідати свою вірну паству», а за ним втискується гладкий дядя, весь у чорному, з білим обличчям і смієтьєя немов циферблат. Тоді й почалося, Семі! «Поцілунок миру», каже пастир і цілує всіх жінок, а коли перецілував усіх, став цілувати їх червононосий. Я саме обмірковував, чи не почати мені цілуватись — бо якраз коло мене сиділа дуже гарненька леді, — аж тут принесли чай, а за чаєм виступала й твоя мачуха, Семі. Та й вчепились же вони всі за їжу — і зубами, і нігтями! Любо було дивитись, як вони вминали та лизали. Бачив би ти, як накинувся той пастир на шинку та тартинки! Ніколи не доводилось мені бачити такого жеруна та питця. Червононосий і собі не давав маху, але куди ж було йому до пастиря! Ну, добре. Попоївши, заспівали ще якогось гімна, а потім пастир почав проповідь, і проповідував непогано, навіть дуже добре, як узяти на увагу, що перед тим він добре таки напхав собі черево. Раптом схоплюється він з місця та як заверещить: «Грішник! Де нещасний неспокутаний грішник?» Тут усі баби встромили свої очі в мене та як завели — наче конають. Мені здалося це трохи дивним, але я й пари з рота не пустив. Зводиться він на ноги знову і, дивлячись просто на мене, кричить: «Де грішник? Де нещасний, жалюгідний грішник?», а все жіноцтво знову заверещало, ще разів у десять голосніше. Тут я вже розсердився, ступив кроків два вперед та й кажу: «Це ви на мене натякаєте, приятелю?» І що ж ти думаєш, Семі? Замість перепросити, як личило б пристойному джентльменові, він розійшовся ще більше. Він назвав мене посудом, Семі; посудом гріха та іншими подібними іменами. Тоді я вже не витримав — стусонув разів зо три його, дав два чи три добрі ляпаси тому червононосому і пішов собі додому. Шкода, що ти не чув, Семі, як вищали баби, коли витягали свого пастиря спід стола. О! а це вже й твій хазяїн.

Містер Піквік тим часом вийшов з кеба і зайшов у двір.

— Чудовий ранок, сер, — зустрів його містер Веллер-старший.

— Розкішний, — погодився містер Піквік.

— І справді, розкішний, — обізвався червоноволосий джентльмен з допитливим носом і в синіх окулярах, що одночасно з містером Піквіком вийшов з іншого кеба. — їдете до Іпсвіча, сер?

— До Іпсвіча, — відповів містер Піквік.

— Незвичайний збіг обставин. І я їду до Іпсвіча.

Містер Піквік вклонився.

— Ви їдете на імперіалі?