Розділ XXV, цілком присвячений правдивому описові незабутнього судового процесу в справі «Бардл проти Пікніка».

цілком присвячений правдивому описові незабутнього судового процесу в справі «Бардл проти Пікніка».

— Цікаво, що снідав сьогодні старшина присяжних,— ранком пам’ятного чотирнадцятого лютого сказав містер Снодграс, аби підтримати загальну розмову.

— Хотів би я, щоб він поснідав добре, — відповів Перкер.

— А чому ви цього хочете? — спитав містер Піквік.

— Та це ж дуже важливо, дорогий сер, дуже важливо,— відповів Перкер. — Коли присяжний голодний або в поганому настрої, він завжди віддає свій голос позивачеві.

— Чого ж це так? — здивувався містер Піквік.

— Точно не знаю, але думаю, що це — просто економія часу. Коли обід уже близько, то старшина, пішовши з присяжними на нараду, витягав насамперед свого годинника. «Боже милий, джентльмени! Вже без десяти п’ята, а в мене на п’яту обід». — «Так само, як і в мене»,— кажуть усі, крім двох-трьох, що обідають о третій і через це нетерпеливляться ще більше. Старшина усміхається й кладе годинник на стіл перед собою. «Ну, джентльмени, який же буде наш вирок? Я з свого боку гадаю... але то моя особиста думка... отже, я гадаю... тільки я не хочу ні на кого впливати... я гадаю, що позов слід було б задовольнити». Тут виявляється, що двоє чи троє присяжних увесь час думали так само, і незабаром питання одноголосно розв’язується на користь позивача.

— Одначе, — перебив самого себе маленький чоловічок,— десять на десяту. Треба йти, дорогий сер. Порушення обіцянки одружитись... на таких справах у суді завжди буває повно люду. Звеліть краще покликати карету, дорогий сер, а то ми можемо запізнитися.

Містер Піквік зараз же подзвонив, і через кілька хвилин чотири піквікці з містером Перкером на чолі їхали до Гілдгола каретою, а Сем Веллер, містер Лаутен і синя торба з документами поспішали за ними в кебі.

— Лаутен, — сказав Перкер, коли вони ввійшли до зали засідань, — відведіть друзів містера Піквіка в ложу для практикантів, а він сам сяде краще поруч зі мною. Сюди, любий сер!

Взявши містера Піквіка за рукав, маленький чоловічок провів його до низенької лави, що стояла під пюпітрами адвокатів. Сидячи на ній, аторнеї мають змогу шептатися з адвокатами й давати їм потрібні вказівки під час судового розгляду. Тих, хто сидить на цій лаві, більшість публіки не бачить, бо сидять вони зовсім унизу, спиною до неї і обличчям до суддів.

— Це, я гадаю, ложа для свідків? — спитав містер Піквік, показуючи на невеличке підвищення ліворуч від нього у формі кафедри з мідними бильцями.

— Це — ложа для свідків, любий мій сер,— ствердив Перкер, витягаючи з синьої торби, яку Лаутен поклав коло його ніг, силу різних документів.

— А тут, певно, сидять присяжні? — показав містер Піквік на дві лави за огорожею праворуч від нього.

— Так точно, любий сер, — відповів Перкер і постукав по кришці своєї табакерки.

Містер Піквік у стані величезного збудження стояв і роздивлявся кругом. На галереї було вже чимало глядачів, а на адвокатських місцях сиділо багато джентльменів у париках: цікава збірка найрізноманітніших носів і бакенбардів, що ними вславила себе адвокатська корпорація Англії. На превелике здивування містера Піквіка, всі вони поділилися на невеличкі групи і дуже невимушено обговорювали останні новини, так немов ніякого засідання й не мало бути.

Не встиг містер Піквік відповісти на поклін містера Фанкі, що, ввійшовши, сів на адвокатську лаву, як у залі з’явився серджент Снабін у супроводі містера Маларда. Поставивши на пюпітр здоровенну червону торбу, за якою серджент Снабін сховався наполовину, Малард стиснув Перкерові руку й ретирувався. Потім увійшли ще два чи три сердженти, і один з них, дуже тілистий, з червоним обличчям, по-приятельському кивнув головою до серджента Снабіна і сказав, що сьогодні чудовий ранок.

— Хто цей червоновидий добродій, що привітався з нашим адвокатом? — зацікавився містер Піквік.

— Серджент Бацфас, — відповів Перкер. — Він адвокат противної сторони. А он той джентльмен, позад нього — містер Скімпін, його помічник.