Розділ «4»

— Так, — відказав він і витримав паузу, — але багато років тому. Хотів подивитися, чи щось змінилося.

— І що? — поцікавилась я.

— Ні, — мовив він. — Нічого не змінилося.

Мені стало цікаво, що примусило його втекти в минуле разом зі мною, невільним свідком його стану. Яка прірва років відділяла його від тих інших часів, які думки і вчинки, як змінилася його вдача? Я не хотіла цього знати. Краще б я з ним не їздила.

Донизу звивистою дорогою ми їхали без зупинок, без розмов, над заходом сонця простягнувся величний гребінь хмар, а повітря було холодне й чисте. Раптом він почав говорити про Мендерлей. Він не сказав ані слова про те, як там живеться, ані слова про себе самого, але розповів мені, як там весняними вечорами сідало, осяюючи мис, сонце. Море тоді нагадувало сланець, усе ще холодне після довгої зими, а з тераси було чути плескіт припливу, що омивав невеличку бухту. Цвіли нарциси, під вечірнім бризом похитувалися на тонких стеблах золоті чаші їхніх голівок, і скільки б ви їх не зірвали, їхні лави стояли так само щільно, вони були згуртовані, наче армія, плече до плеча. На березі, нижче галявин, було посаджено шафран, золотий, рожевий, бузковий, проте в цей час він уже відцвів, його квіти опали й змарніли, немов бліді підсніжники. Первоцвіт більш простецький, ця невибаглива рослина випиналася з усіх щілин, наче бур’ян. Ще було зарано для дзвоників, їхні голівки ховалися під торішнім листям, але коли вигулькнуть назовні, затримуючи зростання скромних фіалок, вони витіснять із гаю навіть папороть і своїм кольором кинуть виклик небу.

Він сказав, що ніколи не тримав їх удома. У вазах вони робилися зів’ялими й млявими, а щоб побачити їх у всій красі, потрібно вийти в гай уранці, близько дванадцятої години, коли сонце в зеніті. Вони мали димний, гіркуватий запах, неначе їхніми гострими соковитими стеблами текла дика живиця. Люди, які зривають дзвоники в гаях, — вандали; в Мендерлеї він це заборонив. Іноді, проїжджаючи околицями, він натрапляв на велосипедистів із величезними оберемками квітів, прив’язаними до керма, — з їхніх мертвих голівок вже поопадали пелюстки, дорогою губилися голі й брудні понівечені стебла.

Первоцвіт такі речі турбували менше; хоч він і був рослиною дикою, втім прагнув до цивілізації і, якщо його поливали, без жодних образ, із чепурним і усміхненим виглядом міг прожити в банці з-під варення на вікні якоїсь хатини з тиждень. У дім Мендерлея не приносили жодних диких квітів. Він надавав перевагу особливим культивованим квітам, вирощеним винятково для того, щоб тримати їх у будинку, в оточеному стінами саду. Троянда, казав він, одна з тих небагатьох квіток, що зірвана здається кращою, ніж коли росте. Троянди у вазі, що стоїть у вітальні, мають глибокий колір і аромат, яких їм бракує просто неба. В розквітлих трояндах було щось розхристане, щось таке пусте й грубе, як у жінках з немитим волоссям. У будинку ж вони робилися таємничими й витонченими. В Мендерлеї він тримав удома троянди вісім місяців на рік. «Ви любите бузок?» — запитав він мене. В кінці галявини росло дерево, запах якого можна було відчути з вікна його спальні. Його сестра, сувора, доволі практична особа, зазвичай скаржилася, що завелике розмаїття запахів у Мендерлеї її п’янить. Він на неї не зважав. Це була єдина форма сп’яніння, яка його приваблювала. Найпершим його спогадом були великі гілки бузку, які стояли в білих горщиках і наповнювали будинок тужливим, їдким ароматом.

Ліворуч від вузенької стежки, що простягалася долиною до бухти, росли кущі азалій і рододендронів, і, якщо йти нею травневим вечором по обіді, здавалося, ніби в повітрі чути піт чагарників. Ви могли нахилитися й підняти опалу пелюстку, зім’яти її пальцями, і заглибину вашої долоні сповнювала квінтесенція тисячі запахів, нестерпних і духмяних. Усі з однієї лишень зібганої пелюстки. Сп’янілі та запаморочені, виходили ви з долини на жорсткий, устелений галькою берег до нерухомої води. Дивний, мабуть, надто різкий контраст…

Доки він говорив, наш автомобіль знову став одним із багатьох, я й не помітила, як упали сутінки й ми опинилися на освітлених і галасливих вулицях Монте-Карло. Гуркіт краяв мені нерви, а світло було надто яскраве, надто жовте. Різке, неприємне розчарування.

Невдовзі ми мали дістатися готелю, і я навпомацки знайшла в бардачку свої рукавички. Я намацала їх, і мої пальці торкнулися книжки, чия тонка обкладинка свідчила, що то — поезія. Я придивилася, намагаючись розібрати назву, коли автомобіль уже сповільнив хід перед дверима готелю.

— Можете взяти почитати, якщо хочете, — мовив він; тепер, коли ми приїхали, його голос зазвучав недбало й байдуже, ми повернулись, і Мендерлей лишився десь далеко, за сотні миль.

Я зраділа й міцно стисла книжку в рукавичках. Тепер, коли цей день закінчився, мені хотілося мати щось, що належало йому.

— Виходьте, — сказав він. — Я мушу відігнати машину. Сьогодні я вечерятиму в місті, тому в ресторані ми не зустрінемось. Але дякую вам за день.

Я зійшла готельними сходами сама, відчуваючи пригніченість, мов та дитина, розвагам якої настав кінець. Після такого дня вечір видавався зіпсованим, і я думала, як довго тягнутимуться години перед тим, як прийде час іти до сну, як самотньо почуватимуся за вечерею. Чомусь не хотілося терпіти цікаві розпитування медсестри або ймовірний сиплий допит місіс Ван Гоппер, тому я всілася за колоною в кутку фойє та замовила собі чай.

З’явився знуджений офіціант; побачивши мене саму, він зрозумів, що потреби напружуватися немає, та й у будь-якому разі це була неспішна година, трохи більше ніж пів на шосту, коли чай зазвичай усі вже попили, а для вечірніх коктейлів ще зарано.

Радше самотня, ніж роздратована, я відкинулася в кріслі та взяла до рук книжку з поезіями. Томик виявився доволі пошарпаним, засмальцьованим, він одразу ж розгорнувся на сторінці, до якої, вочевидь, зверталися найчастіше.

Тікав від Нього я ночами й днями;

Тікав від Нього під склепіннями років;

Тікав від Нього хитрими стежками

Душі моєї; і в тумані сліз