Розділ «4»

— Мені так шкода, — відказав він, а тоді, витримавши секундну паузу, мовив: — Сподіваюсь, ви отримали моє повідомлення. Мені дуже за себе соромно. Я поводився жахливо. Єдине, чим можна пояснити мою грубість, це те, що я став таким через самотнє життя. Ось чому ви зробили мені послугу, погодившись сьогодні скласти товариство за ланчем.

— Ви не поводилися грубо, — сказала я. — Принаймні настільки грубо, щоб вона спромоглася це зрозуміти. Ця її цікавість — вона не хоче образити, але так вона поводиться з усіма. Тобто з усіма поважними особами.

— В такому разі це має мені лестити, — мовив він. — Чому ж вона вважає мене поважною особою?

Якусь мить я повагалася перед тим, як відповісти.

— Думаю, це через Мендерлей, — сказала я. Він не відповів, і в мене знову виникло це відчуття незручності, нібито я ступила на чиїсь заповідні володіння. Мені стало цікаво, чому його маєток, відомий з чуток стільком людям, навіть мені самій, неминуче змушує його замовкнути, немов постаючи бар’єром між ним та іншими.

Якийсь час ми їли мовчки, і я подумала про листівку, яку колись у дитинстві придбала в сільській крамниці на заході. На ній було зображення будинку, намальованого, звісно, доволі грубо і яскраво розфарбованого, проте ці недоліки не могли зіпсувати його симетрії, широких кам’яних сходів перед терасою, зелених галявин, що простягалися аж до моря. Я заплатила за листівку два пенси — половину тих грошей, які отримувала щомісяця на кишенькові витрати, — а тоді запитала у вкритої зморшками продавчині, що це за місце. Вона поглянула на мене, здивувавшись моєму невігластву.

— Це Мендерлей, — сказала вона, і я згадала, як вийшла з крамниці з відчуттям того, що мене звідти вигнали, так нічого й не зрозумівши.

Можливо, саме спогад про цю листівку, давно вже втрачену, залишену в якійсь забутій книжці, змусив мене зі співчуттям поставитися до його захисної позиції. Його обурювали місіс Ван Гоппер і такі, як вона, з їхніми нав’язливими запитаннями. Ймовірно, в Мендерлеї було щось недоторканне, щось, що його виокремлювало; і це не дозволялося обговорювати. Я уявила собі, як вона бродить його кімнатами, можливо, заплативши шість пенсів за вхід, і порушує тишу своїм різким, схожим на стакато сміхом. Певно, наші думки рухалися в одному руслі, оскільки він про неї заговорив.

— Ваша подруга, — почав він, — набагато старша за вас. Вона ваша родичка? Ви давно знайомі? — Я помітила, що він досі спантеличений нашими стосунками.

— Насправді ми не друзі, — сказала я йому. — Я на неї працюю. Вона вчить мене, як бути компаньйонкою, і платить дев’яносто фунтів на рік.

— Не знав, що компанію можна купити, — відказав він. — Звучить примітивно. Щось на кшталт східної работоргівлі.

— Одного разу я подивилася, що означає слово «компаньйонка», у словнику, і там було написано, що «компаньйонка — це найліпша подружка».

— У вас із нею небагато спільного, — мовив він.

Він засміявся й зробився геть іншим, якимось чином помолодшав і став менш відстороненим.

— Навіщо ви цим займаєтесь? — поцікавився він.

— Дев’яносто фунтів — це для мене великі гроші, — відповіла я.

— У вас немає батьків?

— Ні, вони померли.

— У вас гарне й незвичайне ім’я.

— Мій батько також був гарною й незвичайною людиною.