Розділ «4»

— Розкажіть мені про нього, — попросив він.

Я поглянула на нього з-над склянки з лимонадом. Розповідати про мого батька було нелегко, і зазвичай я ніколи про нього не говорила. Він був моєю таємною власністю. Належав лише мені, як той Мендерлей, що належав лише моєму сусіду за столом. У мене не було жодного бажання мимохідь розповідати про нього в ресторані в Монте-Карло.

Тому ланчу була притаманна дивна атмосфера нереальності, й тепер у моїх спогадах він постає переді мною, оповитий загадковими чарами. Ось я, досі майже школярка, яка ще вчора сиділа поряд із місіс Ван Гоппер, манірна, мовчазна й покірна, двадцять чотири години по тому розповідаю свою родинну історію незнайомому чоловікові, і моя історія припиняє бути тільки моєю. Якимось чином щось спонукало мене говорити, до того ж він спостерігав за мною співчутливим поглядом, схожим на погляд «Невідомого» з портрета.

Мене полишила сором’язливість, і так само розв’язався неохочий до розмов язик, усе вийшло назовні: маленькі дитячі таємниці, приємні й болючі переживання. Мені здалося, що з мого невдалого опису він дещо зрозумів про того енергійного чоловіка, яким був мій батько, і ще дещо про кохання моєї матері до нього, яке було живою життєдайною силою, що містила в собі божественну іскру, адже коли тієї безнадійної зими він помер, підкошений пневмонією, вона протягнула лишень п’ять коротких тижнів і пішла вслід за ним. Я пам’ятаю, як замовкла, мені трохи забракло дихання й запаморочилось у голові. У ресторані вже було повно людей, вони спілкувалися й сміялися, грав оркестр і брязкали тарілки, і, поглянувши на годинник над дверима, я побачила, що пробило другу годину. Ми просиділи півтори години, й весь цей час говорила тільки я.

Я повернулася до реальності, у мене були розпечені долоні, мені було соромно, моє обличчя пашіло, і я почала бурмотіти вибачення. Та він навіть слухати їх не схотів.

— На початку ланчу я сказав вам, що у вас гарне й незвичайне ім’я, — мовив він. — Якщо ви мені вибачите, я дозволю собі зайти далі й скажу, що воно характеризує вас так само, як і вашого батька. Ця година у вашому товаристві принесла мені більше задоволення, ніж будь-що протягом дуже тривалого часу. Ви висмикнули мене із самого себе, зі зневіри й самокопирсання, позбавили демонів, які переслідували мене впродовж цілого року.

Я поглянула на нього й повірила, що він говорив правду; він здавався не таким скутим, як раніше, сучаснішим, людянішим; його вже не оточували тіні.

— Знаєте, — сказав він, — нас із вами пов’язує одна річ. Ми обоє самотні в цьому світі. О, в мене, щоправда, є сестра, проте ми майже не бачимося, і ще стара бабуся, яку я відвідую тричі на рік, але з жодною з них я не підтримую дружніх стосунків. Мушу привітати місіс Ван Гоппер. Дев’яносто фунтів на рік — ви дуже дешево їй дістались.

— Ви забуваєте, — мовила я, — що у вас є дім, а в мене нема.

У ту ж мить я пожалкувала, що це сказала, оскільки його погляд знову став загадковим і незбагненним, і я ще раз відчула незручність, яка охоплює після того, як повівся нетактовно. Він нахилив голову, щоб підкурити цигарку, й відповів не одразу.

— У порожньому будинку може бути так само самотньо, як і в переповненому готелі, — зрештою проказав він. — Проблема полягає в тому, що він не такий безликий.

Він завагався, й на мить я подумала, що нарешті він розповість про Мендерлей, однак щось його стримало, якась фобія пробилася на поверхню його свідомості й перемогла; одним подихом він загасив і сірник, і спалах довіри.

— Тож у «найліпшої подружки» вихідний? — уже спокійно промовив він, між нами знову запанував дух невимушеної товариськості. — І що ж вона має намір робити?

Я подумала про вимощену бруківкою площу в Монако й будинок із вузьким вікном, я могла б бути там уже о третій, прихопивши з собою альбом і олівець, тож розповіла йому про це, втім, можливо, дещо соромлячись, як і всі бездарні люди з улюбленим хобі.

— Я відвезу вас туди на автомобілі, — сказав він і відмовився слухати мої заперечення.

Я пригадала вчорашнє зауваження місіс Ван Гоппер стосовно того, що зайшла задалеко, й почала перейматися, аби він не подумав, ніби, розповівши про Монако, я хитрощами намагаюся змусити його мене підвезти. Саме на таку вульгарну річ спромоглася б вона, а я не хотіла, щоб він ставив нас із нею в один ряд. Я вже набула поважності в очах сторонніх, склавши йому товариство за ланчем, адже, коли ми встали з-за столу, метрдотель підбіг, щоб відсунути мій стілець. Він уклонився й усміхнувся — що цілком відрізнялося від його звичної байдужості, — піднявши мою хусточку, яка впала на підлогу, він проказав: «Сподіваюся, мадемуазель сподобався ланч». Навіть лакей біля обертових дверей поглянув на мене з повагою. Звісно, мій товариш сприйняв це як належне; йому нічого не було відомо про вчорашню погано нарізану яловичину. Ця зміна видалася мені гнітючою, вона примушувала себе зневажати. Я згадала свого батька і його глузування над безпідставним снобізмом.

— Про що ви думаєте?

Ми йшли коридором у напрямку фойє, і, звівши очі, я побачила, що він зацікавлено за мною спостерігає.

— Вас щось роздратувало? — запитав він.

Увага метрдотеля викликала в мене потік думок, і за кавою я розповіла йому про кравчиню Блез. Вона так зраділа, коли місіс Ван Гоппер купила в неї три сукні, і, проводжаючи її після того до ліфта, я уявила собі, як вона шиє їх у своєму маленькому ательє за задушливою крамницею, а її син-сухотник лежить там хворий на дивані. Я бачила, як вона з утомленими очима засилює нитки в голки, і уявляла собі вкриту обрізками тканини підлогу.