Розділ «17 Нассун проти»

Нассун дивиться на Шаффу. Вона схвильована, але може почекати. Він піднімає брову, потім нахиляється і протягає руку, щоб допомогти Вудехові.

Коли Вудех лягає у ліжко, Шаффа повертається до Нассун, яка сидить на лавці. Вона спокійніша через затримку, що добре, тому що вона знає, що їй доведеться демонструвати спокій і прохолодну професійність, щоб переконати його дозволити одній напівпробудженій, напівпрофесійній дівчині поекспериментувати над ним магією.

Шаффа сідає біля неї, виглядаючи веселим.

— Все в порядку.

Вона глибоко вдихає, перш ніж почати.

— Я знаю, як зовсім видалити це.

Вони обидва точно знають, про що вона говорить. Вона тихо сидить біля Шаффи, уявляючи собі, як він сидів на цій лавці, вчепившись в голову і шепотів відповіді голосові, якого ніхто більше не чує, і тремтів, оскільки його карали болем через срібні нитки. Навіть зараз ця низька, сердита пульсація всередині його голови тисне на нього, щоб підкорити. Щоб він убив її. Вона не захищається, тому що її присутність полегшує його біль, і тому, що вона не вірить, що він дійсно вб'є її. Це дурниця, вона знає. Любов — це не щеплення проти вбивства. Але їй потрібно вірити в нього.

Шаффа хмуриться, дивлячись на неї, і це частина того, чому вона любить його — він не має ознак невіри.

— Так. Я відчував, що ви ростете… останнім часом, поступово. Так було і з орогенами у Фулькрумі, коли їм дозволяли просунутися до цього моменту. Вони починали вчити інших. Влада направляла їх уздовж певних шляхів, по лініях природної здатності. — Його лоб злегка борозниться. — А взагалі-то ми зігнали їх з цього шляху.

— Чому?

— Тому що це небезпечно. Для всіх, а не тільки для ороген, про яких йде мова. — Він нахиляється на неї, його плече тепле і підтримує. — Ви пережили ту точку, яка вбиває найбільше з них: зв'язок з обеліском. Я… я пам'ятаю, як інші вмирали, зробивши таку спробу. — На мить він виглядає неспокійним, загубленим, збентеженим, ніби досліджує сирі краї його порваних спогадів. — Я пам'ятаю дещо із цього. Я дуже радий… — Він знов зривається, знову лякається. Цього разу не срібло викликає біль. Нассун здогадується, що він або згадав те, що йому не подобається, або не може згадати те, що вважає за потрібне.

Вона не може зняти біль від втрати спогадів, незалежно від того, наскільки добре вона це робить. Це його пам'ять. Однак вона може зняти весь інший біль, і це важливо. Вона торкається до його рук, її пальці накривають тонкі шрами, які він наносить власними нігтями, коли біль перевищує межу, яку може витримати його посмішка. Сьогодні їх більше, ніж було кілька днів тому, деякі ще сирі.

— Я не вмерла, — нагадує вона йому.

Він моргає, і цього достатньо, щоб забрати його назад, сюди і зараз до самого себе.

— Так. Ви цього не зробили. Але Нассун… — Він налаштовує свої руки; тепер він тримає її. Його руки величезні, і вона навіть не бачить своїх. Їй завжди подобалося, що вони повністю огортають її долоні. — Моя співчуваюча. Я не хочу, щоб мій крестон ((corestone)) був вилучений.

Крестон. Тепер вона знає ім'я свого ворога. Слово не має сенсу, тому що це не метал і не камінь, і він не в його грудях, а в голові, але це не має значення. Вона стискає щелепи з ненавистю.

— Вам боляче.

— Так треба. Я зрадив його. — Його щелепи коротко стискаються. — Але я прийняв наслідки цього, Нассун. Я мушу їх носити.

Це не має сенсу.

— Вам боляче. Я могла би зупинити біль. Я навіть можу змусити його зупинити біль, не виймаючи його, але лише трохи. Тоді я мушу залишатися з вами. — Вона дізналася про це з розмови зі Сталлю, і спостерігала за тим, що робила кам'яна істота. Кам'яні істоти сповнені магії, у них її набагато більше, ніж у людей, але Нассун може підкоряти її. — Але якщо я витягну його…