Розділ 20

— Як гарно! — вигукнула Клара.

Навколо нас була глобарама, на якій зображено відкриття розвідувальних кораблів: зірки, туманності, планети, супутники. Іноді кожна пластина показувала щось своє, тому там було сто двадцять вісім окремих зображень. Потім, клац! — усе змінюється; клац! — і пластини починають крутитися, деякі показують те саме зображення, інші ж змінюються на нові. Потім знову клац! — і по всьому напівсклепінню загоряється мозаїчна панорама галактики M-31. Саме такий вигляд вона має, якщо дивитися бозна-звідки.

— Гей, — зойкнув я у щирому захваті, — як круто!

І то дійсно було круто. Це як злітати у всі рейси, в яких коли-небудь були проспектори, без будь-якої мороки, проблем і постійного страху.

У залі не було нікого крім нас. Я не розумів чому: там же було так гарно! Дивно, що не стояла довга черга охочих. На одній зі сторін з’явився ряд зображень артефактів гічі, знайдених проспекторами: барвисті молитовні віяла, пристрої для личкування стін, внутрішні деталі зорельотів гічі, тунелі (Клара вигукнула, що була там, поки жила в себе вдома на Венері, хоча я не міг допетрати, яким чином вона це визначила). Потім структура знову перемкнулася на знімки космосу. Деякі з них були знайомими. На одному швидкому знімку на шостій чи восьмій панелі я впізнав Волосожари, які потім зникли, а на їхньому місці з’явилося зображення Брами-2 (вид ззовні), дві яскраві молоді зірки зі скупчення, що освітлюють одна одну. Я побачив туманність, схожу на Кінську Голову, і газопилову хмару у вигляді пончика. То була Туманність Кільце у сузір’ї Ліри або об’єкт, відкритий дослідниками кілька орбіт тому, який вони назвали «Французьким Вергуном». Він розташований у небі над планетою, де були виявлені копальні гічі, але їх не пощастило дістатися, тому що вони містяться на дні замерзлого моря.

Ми провисіли в тій залі близько півгодини. Коли нам здалося, що картинки повторюються, ми підлетіли до шлюзу, повернули крила на місце й сіли, запаливши цигарки, у широкій ніші в тунелі, що вів до музею.

Повз нас пройшли дві жінки, в яких я невиразно упізнав членів групи техобслуговування. Вони несли скручені зйомні крила.

— Здоров, Кларо, — привіталась одна з них. — Була все­редині?

Клара кивнула й відповіла:

— Дуже гарно.

— Насолоджуйся, поки можна, — сказала друга жінка. — Наступного тижня це задоволення коштуватиме сто доларів. Завтра ми запустимо телефонний курс лекцій, записаних на плівку. Перед тим, як тут з’являться інші туристи, буде урочисте відкриття.

— Воно того варте, — відповіла Клара і глянула на мене.

Я зрозумів, що, попри все, я палив одну з її цигарок. Я не міг собі багато дозволити, оскільки пачка коштує п’ять доларів, але вирішив, що купуватиму бодай одну пачку зі своєї денної норми і буду намагатися давати Кларі стільки ж, скільки вона дає мені.

— Не хочеш іще походити? — запитала Клара.

— Можливо, трохи пізніше, — відповів я, замислюючись над тим, скільки жінок і чоловіків загинули, щоб зробити чудові знімки, які ми споглядали. Ці думки з’явилися в мене, бо я знову розумів, що рано чи пізно знову доведеться зіграти у смертельну лотерею з кораблями гічі або здатися. Також я міркував про те, чи змінять ситуацію ті відомості, що їх дав мені Мєчніков. Усі зараз це обговорювали; Корпорація запланувала оповіщення по всіх п’єзофонах на наступний день.

— Згадав, — промовив я. — Ти казала, що бачилася з Мєчніковим?

— Я думала, коли ж ти нарешті запитаєш, — відповіла Клара. — Звісно. Він зателефонував і розповів, що показував тобі всю ту штукенцію з кольоровими кодами. Ну?

Я загасив цигарку:

— Мені здається, тепер кожен, хто живе у Брамі, буде битися за гарні рейси. Ось що я думаю.

— Так, можливо, Ден щось знає. Він працював на Кор­порацію.