Розділ 21

— Зіґфріде, я почуваюсь якось по-дурному, — кажу я.

— Я можу якось покращити твій стан?

— Якщо помреш.

Чорти б його з’їли! Зіґфрід обладнав усю кімнату наче в дитсадку. А сам він мав найгірший вигляд. Цього разу він випробовує мене за допомогою образу матері й сидить на килимку біля мене у подобі великої напханої ляльки у людський зріст, такої теплої і м’якої. Її зроблено з матеріалу, схожого на рушник для ванної й заповненого піною. Гарно, але…

— Здається, я не хочу щоб ти ставився до мене як до дитини, — кажу я приглушеним голосом через те, що притулився до рушників.

— Відпружся, Роббі. Все гаразд.

— Негаразд.

Зіґфрід робить паузу, а потім нагадує:

— Ти збирався розповісти мені про свій сон.

— Фу!

— Перепрошую, Роббі?

— Я маю на увазі, що не бажаю говорити про це, Зіґфріде, — швидко відповідаю я, підіймаючи голову від рушників. — Але також мушу робити те, що ти хочеш. Там було щось про Сильвію.

— Щось, Роббі?

— Ну, вона не скидалася сама на себе. Більше нагадувала якусь старшу жінку, не знаю. Насправді я вже багато років не думав про Сильвію. Ми були дітьми…

— Будь ласка, кажи далі, Роббі, — мовив Зіґфрід через хвильку.

Я обійняв його, цілком задоволено позираючи на стіну, де висіли циркові плакати з тваринами і клоунами. Ця кімната зов­сім не скидається на спальню з мого дитинства, але Зіґфрід уже чимало знає про мене. Немає причини нагадувати йому про це.

— Що ж у тому сні, Роббі?

— Мені наснилося, що ми працюємо на шахтах. То були не харчові шахти. Це було схоже на інтер’єр п’ятимісного корабля — знаєш, як у Брамі? Сильвія стояла у тунелі, який рухався.

— Тунель рухався?