Розділ 20

— В мене більше немає цієї посади. Шкода, але Емма не вважає мене за доброго працівника.

— Ох! А чим ти займаєшся?

— Я роблю Браму естетично привабливою, — відповів Шикі. — Ти назвав би це «сміттяр».

Не знаю, що сказати. У Брамі завжди було повнісінько сміття через низьку гравітацію. Будь який шмат паперу чи легенька пластмаса, яку викинули, літатиме по всьому астероїду. Замітати неможливо: після одного помаху мітлою все розліталося врізнобіч. Я бачив, як сміттярі збирали уривки газет і купки цигаркового попелу за допомогою маленьких пилосмоків із ручними насосами. Я навіть сам думав стати таким сміттярем, якби довелося. Проте я не хотів, щоб Шикі робив це.

Він легко вгадував мої думки:

— Робе, все нормально. Справді, мені подобається. Але, будь ласка: якщо тобі потрібен напарник, то візьми мене на замітку.

Я забрав премію і заплатив наперед вартість свого проживання у Брамі впродовж трьох тижнів. Я купив кілька необхідних речей — новий одяг і дві-три касети, прагнучи забути мелодії Моцарта й Палестріни. У мене залишилося двісті доларів готівкою. Це була мізерна сума: двадцять порцій алкоголю у «Блакитному пеклі», одна фішка для гри у блекджек чи півдюжини якісних обідів (не в буфеті для проспекторів).

Тому я мав три варіанти: знайти іншу роботу і залишитись у Брамі на невизначений термін; вирушити в рейс упродовж трьох тижнів; здатись і поїхати додому. Жоден з варіантів мені не подобався. Втім, якщо не витрачати багато грошей, я можу цим не клопотатися протягом… ну, часу вдосталь — двадцяти днів. Я вирішив кинути палити і їсти готову їжу; таким чином, я витрачав би не більше як дев’ять доларів на день, тому сума, витрачена на проживання, і моя готівка закінчаться одночасно.

Я зателефонував Кларі. В неї був стриманий, але приязний тон під час розмови по п’єзофону, тому я теж розмовляв стримано і люб’язно. Я не говорив за вечірку, а вона не сказала, що хоче бачити мене того вечора. Тому ми залишили все як є, себто ніяк. Мене все влаштовувало: Клара мені не потрібна. На тій вечірці я познайомився з новою дівчиною. Її звали Дорін Маккензі. Насправді вона вже не була дівчиною: вона була на десять років старшою за мене і вже літала п’ять разів. Але найдужче мене зацікавило те, що вона якось зірвала джекпот, привезла до Атланти півтора мільйона і витратила їх на те, щоб купити собі кар’єру співачки на п’єзобаченні — автора текстів, менеджера, піар-команду, рекламу, демонстраційні плівки, технічні роботи — а коли зазнала поразки, повернулася до Брами, во­ліючи спробувати ще. Також вона була дуже, дуже гарненькою.

Утім, через два дні знайомства з Дорін Клара знову зателефонувала мені на п’єзофон і сказала:

— Спустися до мене.

Вона мала тривожний голос, отож за десять хвилин я спустився до неї. За 15 хвилин ми вже були в ліжку. Проблема з Дорін полягала в тому, що мені ще треба було вивчити її. Вона була вродливою й до біса гарним пілотом, але то була не Клара Мойнлін.

Коли ми лежали разом у гамаку, спітнілі, розслаблені та зморені, Клара позіхнула, попестила моє волосся, відкинула голову і глянула на мене.

— Чорт забирай, — заспано мовила Клара, — Здається, це називають коханням.

Я галантно відповів:

— Кохання рухає земну кулю. Ні, не «воно», а ти.

Клара співчутливо похитала головою:

— Іноді ти мене так бісиш, — сказала вона. — Стрільці ніколи не ладнають із Близнюками. Я у стихії вогню, а Близнюки постійно чогось не тямлять.

— Не патякаймо казна-що, — попросив я. Клара не образилася.

— Ходімо щось поїмо.