Розділ 15

Кабінет Зіґфріда розміщено під Бульбашкою, як і інші установи. Там не може бути надто холодно чи спекотно, але іноді в мене таке враження, що може. Я кажу Зіґфрідові:

— Боже, тут так спекотно. Кондиціонер у тебе не працює.

— Роббі, тут немає кондиціонера, — терпляче відповідає машина. — Повернімося до твоєї матері.

— А не пішов би ти з моєю матір’ю, — відказую я. — І з твоєю теж.

Пауза. Я знаю, що його мікросхеми про щось думають, і відчуваю, що пошкодую про свою нестриману заввагу, тож хутень­ко додаю:

— Зіґфріде, мені дійсно тут некомфортно. Тут спекотно.

— Тобі спекотно, — виправляє Зіґфрід

— Що?

— Мої здавачі показують, що в тебе температура підвищується, коли ми говоримо на певні теми: про матір, жінку на ім’я Гелла-Клара Мойнлін, твою першу і третю подорожі, про Дена Мєчнікова і випорожнення.

— Ну й подавися цим! — горлаю я, раптово розгнівавшись. — Тобто ти слідкуєш за мною?

— Роббі, я моніторю твої зовнішні сигнали, ти ж знаєш, — відповідає робот. — У цьому немає геть нічого шкідливого. Це повсякденна річ. Твої друзі ж помічають, як ти червонієш, затинаєшся чи тарабаниш пальцями, хіба ні?

— Ти навмисне це кажеш.

— Так, Робе. Я тобі кажу це, бо вважаю, що згадані теми викликають у тебе емоційне перевантаження. Не хочеш поговорити, чому так?

— Ні! Я хочу говорити лише про тебе, Зіґфріде! Які ще мої маленькі таємниці ти знаєш? Ти рахуєш, скільки разів у мене була ерекція? Встановлюєш «жучки» в моєму ліжкові? Прослуховуєш мій телефон?

— Ні, Робе. Я цього не роблю.

— Щиро сподіваюся, що це правда, Зіґфріде. Я знаю, коли ти брешеш.

Пауза.

— Робе, я не розумію, про що ти говориш.

— А тобі й не треба, — вишкіряюсь я. — Ти просто робот.