Розділ 31

Через деякий час (не знаю, скільки це тривало), я підводжу голову і говорю:

— Зіґфріде, вибач.

— За що, Робе?

— За те, що я так плакав.

Я фізично виснажений. Це як немов пробігти десять кілометрів крізь стрій божевільних чокто[15], які віддубасили мене своїми палицями.

— Робе, тобі стало краще?

— Краще?

Я ненадовго замислююся над цим дурнуватим запитанням. Потім збираю думки докупи. Дивно, але мені справді покращало.

— Так, дійсно. Не добре у твоєму розумінні, але краще.

— Робе, посидь спокійно кілька хвилин.

Як на мене, це звучить по-дурному. Я йому так і кажу. У мене сили залишилося достоту, як у маленької медузи, що померла від артриту тиждень тому. Я не маю вибору, тому й сиджу спокійно.

Утім, я дійсно почуваюся ліпше.

— Таке враження, — говорю я, — наче я нарешті відчув свою провину.

— І пережив це.

Я міркую над цим.

— Гадаю, що так, — відповідаю.

— Робе, обговорімо аспект провини. Чому ти почуваєшся винним?

— Тому що я скинув дев’ять людей як баласт, щоб урятуватися, дурню!

КРЕДИТОВЕ АВІЗО