Розділ 20

Я підсунувся до краю гамака і зістрибнув. Мені треба було поговорити з Кларою, не торкаючись її кілька хвилин.

— Люба, — почав я, — не хочу, щоб ти утримувала мене, бо через це ти рано чи пізно станеш стервозною — або в іншому разі я постійно буду на це очікувати, тому дозолятиму тобі. В мене просто немає грошей. Ти не хочеш їсти у буфеті, тож харчуйся окремо. А я не братиму твої цигарки, алкоголь і твої фішки у казино. Тому якщо бажаєш попоїсти — будь ласка. А я приєднаюсь пізніше. Можливо, сходимо прогулятися.

Клара зітхнула.

— Близнюки не знають, як керувати фінансами, — сказала вона, — але вони дуже гарні у ліжку.

Ми одяглися та вийшли попоїсти. А втім, пішли до буфету у Корпорації, де треба стояти в черзі, тримати тацю і їсти навстоячки. Там непогано годують, якщо не думати над тим, на яких субстратах це все вирощується. Ціна справедлива: їжа безкоштовна. Стверджують, що якщо харчуватися лише в буфеті, то можна задовольнити всі потреби у їжі. То правда, але для цього треба їсти усе, що там є. Одноядерних та овочевих білків не досить, якщо вживати їх окремо, тому треба їсти не просто соєве желе чи пудинг із мікробів. Треба їсти їх укупі.

Також їжа від Корпорації виділяє до біса метану. А він є причиною того, що усі, хто побував у Брамі, називають «задухою Брами».

Потім ми спустилися на кілька поверхів нижче. Ми майже не розмовляли. Гадаю, нам обом було цікаво, куди рухаємось, але не тієї миті.

— Пошукаємо якісь нові місця? — запропонувала Клара.

Я взяв її за руку, поки ми йшли і міркували. Нам подобалося це. Деякі зі старих тунелів, повністю оповитих плющем, були цікавими, а під ними були голі запилюжені місця, де ніхто навіть не зметикував посадити плющ. Зазвичай вони були добре освітлені блакитним сяйвом металу гічі на старовинних стінах. Іноді тут знаходили артефакти гічі — вже ні, але шість-сім років такі випадки траплялись — і можна було несподівано натрапити на щось, варте премії.

До уваги англікан Брами!

Його Превелебність капелан Тео Дерлей.

Причащання всією парафією — щонеділі о 10:30

Вечірня молитва — за узгодженням.

Ерік Менлі, який 1 грудня склав із себе повноваження нашого церковного старости, залишив незабутній слід у церкві Всіх святих у Брамі, тому ми його неоплатні боржники за те, що він віддав стільки сил на служіння нашій громаді. 51 рік тому він народився в Елатрі, Герц. Закінчив Лондонський університет, здобув ступінь бакалавра права і готувався стати адвокатом. Перегодом він кілька років працював на газових промислах у Перті. Ми сумуватимемо за ним, але, водночас, наші серця наповнює радість через те, що він справдив свою заповітну мрію і повернеться до рідного Гартфордширу, де на пенсії він хоче присвятити решту свого життя цивільним справам, трансцендентальній медитації та григоріанському співу. Вибори нового старости відбудуться першої неділі, коли збереться кворум із дев’яти парафіян.

Однак я не міг іти в ногу з Кларою, і за кілька хвилин вона запитала, чи не хочу повернутися. Коли немає вибору, то втрачаєш цікавість до всього.

— Можна, — відповів я, але за кілька хвилин, побачивши, куди ми зайшли, додав:

— Ходімо ненадовго до музею.

— Давай, — погодилася Клара, раптом зацікавившись. — Ти знаєш, що вони облаштували залу з імітацією космосу? Мєчніков мені розповідав про неї; її відкрили, поки ми були в рейсі.

Тому ми змінили курс, спустилися на два поверхи і вийшли якраз біля музею. Імітаційна зала являла собою камеру видозміненої сферичної форми і розмістилася безпосередньо під самим музеєм. Вона була досить великою, заввишки 10 м, тож щоб пересуватись там, треба було надіти крила, як у Шикі, що висіли на стелажі біля виходу. Ані Клара, ні я досі не користувалися ними, але це було неважко. У Брамі людина важить так мало, що політ є кращим способом пересуватися там, де для цього достатньо місця.

Тому ми стрибнули у шлюз, який вів усередину сфери, і опинились у центрі Всесвіту. На стінах камери висіли шестикутні панелі. Кожна з них проеціювалася з невидимого джерела (скоріш за все, цифрове джерело з РК-дисплеями).