Розділ 13

— Доброго ранку, Робе, — каже Зіґфрід.

Я зупиняюсь у дверях. Мене раптом щось починає непокоїти на підсвідомому рівні.

— Що трапилося?

— Усе гаразд, Робе. Проходь.

— Ти зробив перестановку, — у моєму голосі звинувачувальні нотки.

— Слушно, Робе. Тобі подобається інтер’єр?

Я оглядаю кімнату. На підлозі немає диванних подушок, а зі стіни зникли абстрактні малюнки. Замість них висить низка космічних, гірських та морських пейзажів. Найкумедніший вигляд тут має Зіґфрід: його голос лунає з манекена, який розташувався в кутку з олівцем у руці. На ньому темні окуляри.

— Це не кімната, а якийсь бівак, — нарікаю я. — Навіщо це все?

— Я подумав, тобі хочеться змін, Робе.

Його голос звучав так, наче він приязно усміхався, хоча вираз обличчя манекена не змінився.

Я заходжу, роблю кілька кроків і знову зупиняюся.

— Ти прибрав килимок!

— Тобі він не потрібен, Робе. Як бачиш, у нас нова кушетка. Дуже традиційно, чи не так?

Зіґфрід починає мене вмовляти:

— Як щодо полежати на ній? Матимеш нові відчуття.

— Нуууу… — Я обережно влігся на кушетці. Дивне відчуття, і воно мені не подобається, адже ця кімната нагадує мені щось важливе і я через те нервуюся.

— На килимку були паски, — скаржусь я.

— На кушетці теж. Їх можна витягнути з обох боків. Помацай… ось так. Хіба так не краще?

— Ні.