Розділ 16

Через сорок шість днів польоту, який перевищував швидкість світла, капсула знову загальмувала до швидкості, на якій рух узагалі не відчувався: ми були на якійсь орбіті. Двигуни не працювали.

Ми смерділи як скунси й осточортіли одне одному, але зараз скупчилися навколо оглядового екрана в умовах нульової гравітації, міцно тримаючись за руки, наче закохані, та дивлячись на зірку, що була перед нами. Вона мала більш насичений помаранчевий колір порівняно з нашим Сонцем. Також вона мала вагоміші розміри, або ж ми просто перебували від неї на відстані, меншій аніж 1 а.о. Однак ми були не на її орбіті, а на орбіті газового гіганта, що мав один великий супутник, удвічі більший за наш Місяць.

Я не почув захоплених вигуків і не спостеріг бурхливої радості ні у Клари, ані у хлопців. Я почекав довгенько, а відтак промовив:

— У чому справа?

Клара байдужливо відповіла:

— Сумніваюся, що ми там приземлимося.

Здавалося, вона не розчарувалась і їй було однаковісінько.

Сем Кагане протяжно й тихо зітхнув у бороду і промовив:

— Так… По-перше, необхідно знайти чистий спектр. Роб і я зробимо це. Усі інші, шукайте сліди перебування гічі.

— Губу розкатали, — мовив хтось, але так стиха, що я не зрозумів хто саме — можливо, навіть Клара. Я хотів запитати ще щось, але збагнув, що відповідь на питання: «Чому ви не радієте?» мені не сподобається. Тому я протиснувся до посадкового модуля услід за Семом. Ми тупцювали в ньому, одягаючи скафандри, перевіряючи системи забезпечення життєдіяльності та засоби зв’язку і загерметизовуючись. Сем жестом покликав мене до шлюзу; я почув, як парові насоси видувають повітря, і за мить та невелика кількість, що за­лишилася, виштовхнула мене в космос у відчинений шлюз.

Протягом кількох секунд я відчував первісний жах: я зостався на самоті в місці, де досі не бувала жодна людина. Я так перелякався, що забув застебнути фал. Але це було зайвим; магнітний фіксатор сам застебнувся, я схопився за трос, рвучко його закрутив і почав плавно рухатися до корабля.

До того, як я повернувся, Сем уже вибрався назовні. Він рухався в мій бік, обертаючись. Нам поталанило схопитися один за одного і ми почали готуватися до фотозйомки.

Сем вказав на точку між велетенським диском газового гіганта, схожим на блюдце, та до болю яскравою оранжевою зіркою. Я затулив очі рукавом, аж поки не зрозумів, на що вказував Сем: M-31 Андромеди. Звичайно, якщо зважити на наше місцеположення, той об’єкт був поза Андромедою. У полі зору не було нічого, схожого на Андромеду чи якесь інше сузір’я, котрі я коли-небудь бачив. Але M-31 така велика і яскрава, що її можна помітити навіть із поверхні Землі, коли більш-менш погідно. Вона являла собою вихрювату двобічно-опуклу зоряну туманність і найяскравішу зовнішню галактику. M-31 можна бачити з будь-якої точки відправки зорельота гічі. Якщо трохи збільшити зображення, можна було розгледіти її спіральну форму, а для впевненості — порівняти з меншими галактиками у приблизному ракурсі.

Я зосередився на M-31, а тим часом Сем сфокусувався на Магеллановій хмарі (принаймні нам здалося, що то вона; Сем твердив, що він визначив у тій хмарі знамениту зірку S Золотої Риби). Ми почали теодолітну зйомку. Звичайно ж, це все робилося задля того, щоб учені, які працювали на Корпорацію, змогли провести тригонометричну зйомку і визначити наше місцеположення. Читач може поцікавитися: хіба їм не байдуже? Насправді ні. Якщо хочете одержати наукову премію, вам треба зробити повний набор знімків. Читач запитає: та ж вони можуть визначити ваше місцеположення з тих знімків, які були зроблені з ілюмінаторів під час польоту, що перевищує швидкість світла. Але так не вийде. Науковці можуть визначити основний напрямок руху, одначе після перших кількох світлових років дедалі важче пильнувати зірки, які можна розпізнати. Також незрозуміло, чи є траєкторія польоту прямою лінією: дехто стверджує, що це радше нерівний графік у викривленому просторі.

Втім, розумні голови вживають усіх заходів, зокрема ви­мірюють відстань, на якій оберталися Магелланові хмари та в який бік. Навіщо це все? Це допомагає встановити, скільки світлових років між нами та Магеллановими хмарами і, відповідно, як далеко ми, земляни, заглиблені в нашу галактику Чумацький або Молочний Шлях. Вважається, що хмари роблять оберт довкола нашої галактики протягом 80 мільйонів років[6]. За допомогою ретельної топографічної зйомки можна виявити зміни в одній частині, які відбувалися упродовж двох-трьох мільйонів років, що дорівнює 150 мільйонам світлових років.

Що ж до групових занять, які проводив Сем, я досить захопився ними. Взагалі під час зйомки та роздумів над тим, як у Брамі будуть їх розшифровувати, я перестав боятись і майже припинив перейматися тим, що ця мандрівка, котра розпочиналась як тренування хоробрості, може виявитися невдалою.

Так воно й сталося.

Коли ми повернулися на корабель, Гем забрав у Сема плівки зі зйомками спектра сфери і вставив їх до сканера. Першим об’єктом виявилася власне планета-гігант. У жодній октаві електромагнітного спектра не було ознак випромінювання від артефактів.

Тому Гем почав шукати інші планети. Це був повільний процес, навіть як на автоматичний сканер, і, можливо, за час нашого перебування там ми не знайшли б і з десяток планет (але це не надто й важило, оскільки якщо ми не могли їх виявити, це означало: вони дуже далеко і ми туди однаково не долетимо). Гем робив це таким-от чином: виділяв ключові ознаки зі спектрограми випромінювання головної зірки, а потім програмував сканер на пошук відбиття. У такий спосіб поталанило знайти п’ять об’єктів. Два з них виявилися зірками зі схожим спектром, інші три — планетами. Вже краще, але там теж не було випромінювання від артефактів, тим паче, вони були занадто малі й розташовувалися надзвичайно далеко.