Розділ 20

Коли кілька тижнів поспіль проводите разом з іншою людиною так близько, що знаєте кожен її гик, запах і подряпину на шкірі, ви або починаєте ненавидіти одне одного, або надміру прив’язуєтесь одне до одного так, що неможливо відірватися. Ми з Кларою мали обидва почуття. Наша маленька інтрижка перетворилася на взаємини між сіамськими близнюками. У цьому не було жодної романтики: для неї просто не лишилося місця. А втім, я знав кожен її сантиметр, кожну пору і кожну думку краще, аніж знав свою рідну матір. І в такий само спосіб, ніби ще ненароджений в утробі, я був оточений Кларою.

Вона теж була оточена мною, подібно до інь і янь у пляшці Кляйна, ми визначали світ одне одного. А іноді я (і, впевнений, що й вона) прагнули вирватись і знову відчути ковток свіжого повітря.

Першого дня, коли ми повернулися брудні та виснажені, то автоматично зупинились у Клари. Там була окрема ванна, повно місця. Усе було готове для нас, і ми разом бебехнулися в ліжко, як давно пошлюблене подружжя після тижневого турпоходу. Проте, ми не були такою подружньою парою: я не мав на неї прав. Наступного ранку ми снідали (яєчня зі справжнім беконом із Канади, який був жахливо дорогий, свіжий ананас, пластівці зі справжніми вершками, капучино), і тоді Клара не забула демонстративно нагадати мені про те, що вона сама за все заплатить. В мене виник той умовний рефлекс, якого вона хотіла, і я відповів:

— Тобі не конче слід це робити. Я й так знаю, що в тебе більше грошей, аніж у мене.

— А ти хочеш знати, скільки? — мовила вона, солодко осміхаючись. Насправді я знав. Шикі мені розповів. У Клари на рахунку було сімдесят тисяч доларів і ще якийсь дріб’язок. Цього було досить, аби повернутися на Венеру і прожити все життя у відносній безпеці (якби вона захотіла), а втім, я ще не зустрічав таких людей, які обрали б для цього Венеру. Можливо, через це Клара залишалась у Брамі, хай навіть їй це було необов’язково. Там такі самі тунелі.

— Тобі час народитися, — сказав я, уголос закінчуючи думку. — Не можна вічно жити в череві.

Клара здивувалась, але вступила у гру.

— Робе, любий, — відповіла вона, витягнувши цигарку з моєї кишені й дозволивши її запалити, — ти дійсно маєш дати померти своїй бідній матері. Мені так важко постійно пам’ятати про те, що тебе треба відштовхнути, щоб ти зміг і далі доглядати за нею в моїй особі.

Я розумів, що ми говоримо з різною метою, але з іншого боку, я знав, що це не так. Справжньою метою було не поспілкуватись, а розсердити одне одного.

— Кларо, — кажу я м’яко, — ти знаєш, що я кохаю тебе. Мене турбує те, що тобі вже сорок, а в тебе не було жодних тривалих стосунків із чоловіком.

Клара захихотіла.

— Сонечко, — промовила вона, — я хотіла поговорити з тобою про це. Ну в тебе й ніс!

Клара скривила гримасу.

— Коли ми були вчора в ліжку, я була заморена далі нікуди, але думала, що мене вирве, добре, що ти таки відвернувся. Може, сходиш до шпиталю, там дадуть раду…

Ну, я і сам чув той запах. Я не знаю, що роблять зі зношеними хірургічними прокладками, але їх важко терпіти. Тому я пообіцяв їй піти до шпиталю і як покарання не доїв свіжий ананас, що коштував сто доларів. Вона, воліючи покарати мене, почала роздратовано розпихати мої речі по шафах, щоб звільнити місце для своїх пожитків із наплічника. Тому, звісно, я сказав:

— Люба, не треба. Я тебе дуже кохаю, тому краще переїду до своєї власної кімнати.

Клара поплескала мене по руці.

— Мені буде досить самотньо, — сказала вона, погасивши цигарку. — Я вже звикла прокидатися біля тебе. А з дру­гого боку…

— Я заберу речі по дорозі зі шпиталю, — відповів я. Мені не подобалася ця розмова. Я не хотів вести її далі. Це був такий собі словесний герць між жінкою та чоловіком, який я завжди ставив на карб ПМС. Мені подобається ця теорія, але я знав, що наразі вона не стосувалася Клари, і, звичайно, не знав, як це стосувалося мене.