Розділ 20

— Артефакти. Якісь нові. Це все, що я знаю.

— То був п’ятимісний корабель? — запитала Клара.

Френсіс кивнув і зазирнув до шахти.

— Добре, — промовив він, — будь ласка, відійдіть. Їх зараз будуть підіймати.

Усі відійшли буквально на кілька сантиметрів, але це нічого не означало: однаково їм треба було на інший поверх. Першим я побачив якесь велике цабе Корпорації, але не пам’ятав, як його звали. Потім — вартовий-китаєць і один із потерпілих членів екіпажу в медичному халаті та в супроводі медика, котрий його підтримував, аби проспектор не впав. Я впізнав його, але не пам’ятав на ім’я; це був чорношкірий літній чоловік невисокого зросту. Він двічі чи тричі вирушав у рейс, але без успіху. Я зустрічав його на одній із прощальних вечірок чи кількох з них. Його очі були розплющені й досить ясні, але, безумовно, він мав виснажений вигляд. Байдуже оглянувши натовп біля спускової шахти, він зник.

Я відвернувся й помітив, що Луїза тихо ридає із заплющеними очима. Клара обіймала її. Поки натовп рухався, я зміг пробратися до Клари і запитально глипнув на неї.

— Це п’ятимісний корабель, — мовила Клара тихо. — А її донька полетіла на тримісному.

Я розумів, що Луїза почула це, тому поплескав її і сказав:

— Співчуваю, Луїзо.

На краю шахти утворилася прогалина, і я глянув униз. Краєм ока я побачив, на що схожі десять чи двадцять мільйонів: стелаж шестикутних коробок з металу гічі завширшки півметра і заввишки метр. Потім Херейра почав мене вмовляти:

— Нумо, Робе, відійди, будь ласка.

Я посунувся від шахти. У цей час піднялася інша заслабла проспекторка у лікарняному халаті. Вона не зауважила мене, прочимчикувавши повз із заплющеними очима. Однак я її впізнав: то була Шері.