Розділ 20

Я поплескав її по руці:

— Будь-який крок буде правильним, — лагідно мовив я. — У мене було відчуття, що наші взаємини поліпшаться, якщо ти зможеш викинути з голови те старе лайно. Я гадаю, ми всі маємо таке, але краще ти будеш сердитися безпосередньо за мої вчинки, а не тому, що я нагадую тобі батька чи ще когось.

Клара розвернулась і глянула на мене. Навіть у тьмяному світлі металу гічі я побачив, що вона здивована:

— Про що це ти?

— Як про що, Кларо, про твої проблеми. Я розумію, що це сміливий вчинок визнати, що тобі потрібна допомога.

— Ну, Робе, — сказала вона, — ти маєш рацію, але, здається, не розумієш, у чому річ. Проблема не в наших стосунках, вона може бути в тобі. Я дійсно не знаю. Я переживаю за періоди простою і через те, що не можу ухвалити рішення. А також, що постійно відкладаю наступну поїздку фактично на безрік і — без образ — що вибрала Близнюків, як ти, за члена екіпажу.

— Ненавиджу це астрологічне лайно!

— Робе, ти дійсно суперечлива особистість, і ти це знаєш. А я мирюся з цим. Не хочу так жити.

Під ту пору ми взагалі не хотіли спати. Здається, було два виходи: можна було сказати щось на кшталт: «А ти ж говорила, що любиш мене», «Однак я більше не можу цього терпіти» і все, напевне, закінчилося б або сексом, або безпосереднім розривом, а можна було б відволіктися. Клара мислила в тому самому напрямку, адже вилізла з гамака і почала одягатися.

— Ходімо до казино, — запропонувала Клара. — Відчуваю, мені сьогодні пощастить.

На Брамі не було жодних кораблів і туристів. Ми також зустріли мало проспекторів, оскільки за минулі кілька тижнів вирушило багато екіпажів. Половина столів у казино не працювали і були накриті чохлами із зеленого сукна. Клара знайшла місце за столом для гри у блекджек, і дилер дозволив мені просто сидіти біля Клари.

— Я ж казала, що цього вечора мені пощастить, — мовила вона, коли через десять хвилин виграла понад дві тисячі доларів.

— Непогано, — я підтримав її, але насправді мені не було весело. Я підвівся і трішки походив. Мєчніков обережно опускав­ п’ятидоларові монети в автомати, але він не особливо хотів зі мною говорити. У бакару ніхто не грав. Я сказав Кларі, що піду вип’ю філіжанку кави у «Блакитному пеклі» (п’ять доларів, але в періоди застою там зазвичай наливали безкоштовно). Вона криво посміхнулася до мене, навіть не відриваючись від карт.

У «Блакитному пеклі» сиділа Луїза Форенд. Вона пила суміш ракетного палива з водою… ну, насправді то було не ракетне паливо, а старе добре біле віскі, що його варили з якоїсь сировини, котру вирощували в гідропонних контейнерах. ­Луїза підвела голову, привітно усміхаючись. Я сів біля неї.

Раптом я зрозумів, що ця жінка почувається досить самот­ньою, хоча на це немає причин. Вона була… ну, я точно не знав, що з нею — але вона здавалася найбільш безпечною, гідною і невибагливою людиною у Брамі. Усі інші або хотіли від мене того, чого я не мав, або не хотіли брати, коли я пропонував. Луїза зовсім інша. Вона щонайменше на десять років старша за мене і дуже вродлива.

Як і я, вона носила лише щоденний одяг Корпорації: короткі комбінезони у трьох моделях непривабливого кольору. Однак вона перешила його для себе, перетворивши на обтяжні шорти, сукню з оголеною талією і відкритий топік. Я збагнув, що Луїза помітила, як я на неї дивлюсь. Мені раптом стало ніяково.

— Маєш гарний вигляд, — промовив я.

— Дякую, Робе. Усе оригінальне, — похвалилася Луїза, осміхаючись. — Ніколи не могла собі дозволити щось інше.

— Тобі й не потрібне те, чого ти ніколи не мала, — чесно сказав я і Форенд змінила тему:

— Корабель прибуває, — сказала вона. — Подейкують, його довгенько не було.