Розділ 20

Тиняючись по Брамі разом із Кларою, я почав підозрювати, що я теж такий. Клара точно була такою людиною: вона не мала взаємин із чоловіками, які тривали більше ніж кілька місяців; вона сама розповідала. Водночас її стосунки зі мною були найдовшими, але ставали проблемними.

У багатьох випадках Клара була набагато дорослішою й відповідальнішою, аніж я. Передовсім, це показує той спосіб, яким вона вперше потрапила до Брами. Клара не виграла гроші на дорогу в лотерею, а заробляла і назбирала їх тяжкою багаторічною працею. Вона була висококваліфікованим водієм вантажівки, що перевозила камери з повітрям, мала ліцензію гіда та інженерну освіту. Клара жила як власник рибного господарства й одержувала такий дохід, який давав їй змогу купити трикімнатну квартиру в тунелі гічі на Венері, проводити відпустку на Землі та мати Основну Медицину. Вона знала про вирощування їжі на вуглеводневих субстратах більше за мене, попри те, що я провів поважнішу частину свого життя у Вайомінгу (Клара інвестувала до харчової фабрики на Венері, а за все життя вона не вклала жодного долара в те, на чому не розумілася повною мірою). Під час польоту Клара була старшим членом екіпажу. Це Мєчніков захотів, щоб вона, а не я, стала його напарником у рейсі — якщо взяти до уваги, що зазвичай він ні з ким не бажає спілкуватися. Вона була моїм вчителем!

Проте, в наших стосунках вона поводилася неадекватно і безкомпромісно. Я тримав себе так із Сильвією, Діною, Яніс, Ліз, Естер та іншими дівчатами на два тижні, взаємини з якими закінчилися так само кепсько, як із Сильвією. Як твердила Клара, це все через те, що вона Стрілець, а я Близнюки. Стрільці — пророки, вони шанують свободу. А ми, бідні Близнюки, постійно у всьому плутаємося й дуже нерішучі.

— Не дивно, — похмуро сказала Клара одного ранку, коли ми снідали у її кімнаті (я дозволив собі лише кілька разів ковтнути каву), — що ти ніяк не наважишся полетіти. Це не просто реальне боягузтво, мій любий Робінетте. Одна частина твоєї двоїстої натури хоче взяти реванш, а інша — програти. Мені цікаво, кому ти дозволиш перемогти?

Я відповідаю досить неоднозначно:

— Люба, для початку наважся сама.

Клара засміялась і день тривав. Вона досягла своєї мети.

Нарешті Корпорація зробила очікуване оголошення. Серед мешканців Брами це викликало шквал обговорень, планів, обмінів здогадами, різноманітних тлумачень. То був захопливий час. Корпорація визначила двадцять рейсів із низьким рівнем небезпеки та очікуваною високою прибутковістю, проаналізувавши файли за допомогою головної комп’ютерної системи. Ці рейси були заброньовані, члени екіпажів узяли кораблі й вилетіли упродовж тижня.

Ані я, ні Клара не скористалися ними; ми намагалися не обговорювати причину.

На диво, Ден теж не полетів. Він щось знав або просто сказав так. Він змовчав, коли я запитав, лише глянув на мене сердито та зневажливо. Навіть Шикі ледь не полетів. Замість нього в останню годину перед вильотом узяли фінського хлопця, котрий ніяк не міг знайти співрозмовника; в екіпажі були четверо саудівців, які захотіли летіти разом, тому й обрали фінського хлопця, щоб сформувати п’ятимісний корабель. Луїза Форенд теж не вирушила в рейс, оскільки чекала, доки повернеться хтось із її сім’ї, щоб зберегти наступність. Тепер у буфеті Корпорації можна було їсти без черги, а в моєму тунелі були порожні кімнати. Одного вечора Клара сказала:

— Робе, здається, мені час сходити до мозкоправа.

Я аж підскочив: оце так сюрприз! Гірше може бути лише зрада. Клара знала про мій напад і про моє ставлення до психотерапевтів.

Я подумки перебрав усе, що можна було б їй відповісти — тактовно: «Радий за тебе — саме час»; лицемірно: «Радий за тебе, чим я можу тобі допомогти?»; стратегічно: «Правильно. Мені теж не завадило б, але якщо будуть гроші». Я взагалі не розглядав єдину правдиву відповідь: «Я вважаю таке твоє рішення плювком у душу за те, що я змусив тебе схилити голову». Тож я нічого не сказав і через хвильку Клара додала:

— Робе, мені потрібна допомога. Я заплуталася.

Це розчулило мене і я взяв її за руку. Вона не потиснула мені руку у відповідь і не забрала її. Клара сказала:

— Мій викладач із психології твердив, що це перший… ні, другий крок. Перший крок — це усвідомлювати свої проблеми. Ну, я знала про них певний час. Другий крок — вирішити: залишити все як є чи щось робити?

— Куди ти підеш? — запитав я якомога більш невимушено.

— Не знаю. Здається, від групових занять користі обмаль. На головному комп’ютері Корпорації є програма-психотерапевт. Це найдешевший спосіб.

— Воно-то дешеве, — відповів я. — Але я провів два роки з такими програмами, коли був молодший і… нуу, трішки заплутався.

— І відтоді ти нормально живеш уже упродовж двадцяти років, — розсудливо сказала Клара. — Я розв’яжу цю проблему. Принаймні, на даний момент.