Розділ «2. Сутність систем землеробства та їх історичний розвиток»

Під впливом запровадженої плодозмінної системи, яка передбачала більш глибокий і ретельний механічний обробіток у сівозміні, більш високі рівні систематичного внесення добрив, не лише поліпшувало родючість ґрунтів, але і сприяло загальному підвищенню окультурення полів, урожайності сільськогосподарських культур в районах Західної Європи.

В Англії, Бельгії, Нідерландах, Німеччині за 70-80 років освоєння плодозміни урожаї зерна більш ніж подвоїлися, досягнувши в середньому 16-17 ц/га. В наступному столітті (1960-1970 рр.) після широкомасштабного застосування мінеральних добрив, впровадження нових, більш продуктивних сортів і гібридів, удосконалення механічного обробітку ґрунту та багатьох інших заходів агротехніки, а в ряді випадків після освоєння зрошення, врожаї зерна ще раз подвоїлись, досягнувши 35-43 ц/га. За таких умов помітно зросло виробництво концентрованих соковитих і грубих кормів, що створило умови для розвитку високопродуктивного тваринництва.

У Західній Європі можна було легко усунути або зменшити чисельність парових полів. За її кліматичних умовах — завжди є можливість добре підготувати ґрунт до настання оптимальних строків сівби (вересень) після збирання конюшини, льону, картоплі, бобів. Крім того, в Бельгії, Голландії і на значній території Англії та Франції ґрунт взимку не замерзає і його можна орати.

Зокрема, за твердженнями багатьох дослідників, озимі в Англії збирають в першій половині липня, поле відразу ж лущать, вносять гній і орють. Продовж 4-х місяців до середини листопада, поле практично знаходиться в "чистому пару". Унаслідок таких умов тут відмовились від весняно-літнього пару на користь літньо-осінній час пару. Крім того, м'яка протяжна весна допускає тут повторні передпосівні обробітки поля. Нарешті, після збирання коренеплодів до сівби ярих залишається великий проміжок часу під час якого ґрунт доглядають за системою напівпару.

Включення в сівозміну цукрових буряків, кормових коренеплодів і картоплі як культур, вимогливих до більш глибокого розпушування ґрунту, змушувало виконувати і більш глибоку оранку, а на ґрунтах з неглибоким орним шаром плугами, з ґрунтопоглиблювачами. Гній вносили під просапну культуру, яка найбільш високо оплачувала це добриво, разом з тим післядія гною мала позитивний вплив і на решту культур сівозміни.

Основні наукові положення плодозмінної системи землеробства були сформульовані лише в другій половині XVIII ст. А.Юнгом, А. Теєром та іншими відомими агрономами того часу. Із російських вчених вагомий внесок в розвиток вчення про плодозмінну зробили А.Т. Болотов і ЇМ. Комов.

Суть плодозмінної системи зводилась до дотримання наступних вимог: всі сільськогосподарські угіддя займають посівами (відмова від чистого пару): вирощують крім зернових, що виснажують ґрунт, й просапні та багаторічні бобові трави (збагачують ґрунт органічними речовинами та азотом) у рівній пропорції; неприпустиме повторне висівання на одному полі культур однієї біологічної групи навіть два роки підряд; щорічне чергування культур, що збіднюють та збагачують ґрунт; раціональне використання непродуктивних природних кормових угідь під ріллю, де може бути організоване виробництво кормів.

Обмеження площі пасовищ для випасання громадської худоби худоби, зменшення земельних наділів зумовили перегляд традиційних, устарілих сівозмін, в тому числі й трипілля. У XIX ст. в Україні все частіше до ярих зернових підсівають насіння трав, і тоді парове поле перетворюється у пасовище для худоби, але це вже стає окультурене пасовище. Внаслідок таких дій підвищується продуктивність поля, покращується пожнивний потенціал та покращується структурний стан ґрунту. Отже, із запровадженням у сівозміну травосіяння замість чистого пару започаткувалась плодозмінна система землеробства.

Фундаментальний розвиток агрономічної науки в Росії у XVІІІ-XІX ст., її теоретичні і експериментально-практичні аспекти торкнулися лише незначної кількості велико поміщицьких господарств. В більшості випадків сільськогосподарське виробництво велось патріархальним застійним засобом. Тодішні виробничі відносини гальмували прогрес хліборобства.

Закономірність феодальних виробничих відносин і відповідних їм продуктивних сил виявлялися на фоні аграрної культури у слов'янських народів, про рівень розвитку якої можна судити на прикладі систем землеробства.

Елементи плодозмінної системи закладалися у паровій системі із запровадженням травосіяння, яке позитивно впливало на стабільність агрофізики ґрунту, удосконалювало існуючу парову систему. Перехід від парової до плодозмінної системи землеробства став можливим з запровадженням в сівозміну просапних і бобових культур, тобто за наявності таких ознак: вирощування кормових рослин в сівозміні, заміна чистих парів зайнятими, переважно бобовими чи просапними, а також чергування зернових культур з бобовими і просапними. Плодозміна являла собою ефективний агротехнічний захід покращення родючості ґрунтів і одночасне збільшення продуктивності ріллі.

Наприкінці XIX — у першій половині XX ст., у період загальної кризи феодальних виробничих відносин в Росії, яка охопила ті території України, що входили до її складу, зародження капіталістичних форм виробництва, поширених і на сільське господарство, стала і економічною кризою для існуючих традиційних систем землеробства.

Виникнення агрономічних центрів у Росії, а також в Україні, опрацювання наукових основ продуктивних систем призвело до диференціації господарств з традиційними системами, це здебільшого бідніша частина, та господарства великих землевласників, які запроваджували інтенсивні науково обґрунтовані системи. Тобто одна категорія господарств вела польове хліборобство, застосовуючи в основному екстенсивні системи землеробства - парове двопілля, трипілля чи багатопілля, або ще примітивніші: підсічну і навіть переліг, лише спорадично більш інтенсивні - паропросапну і плодозмінну системи. Інша частина переходила до інтенсивного землеробства — плодозміни, впроваджувала поліпшену зернову систему із травосіянням.

Помітний внесок в теоретичному та практичному значенні для сільського господарства тих часів, а їх значення переважно невичерпане і сьогодні, була активна праця А.Т. Болотова, І.М. Комова, М.В. Борошна, Д.М. Полторацького, І.І. Самаріна, Д.П. Шелехова та інших вчених країни.

У розвиток польового травосіяння, зокрема культури конюшини, велика заслуга належить К.А. Тімірязєву. Про значення конюшини було відомо ще задовго до нього. Проте він широко і повно, з використанням останніх глибоких наукових досліджень, розкрив положення про те, що бобові рослини не виснажують, а навпаки покращують і збагачують органічною речовиною та азотом.

Обґрунтовуючи значення польового травосіяння, О.В. Советов вказував, що цей новий агротехнічний захід відновлення родючості ґрунту вимагає вести сільське господарство на науковій основі при обов'язковому поєднанні рослинництва з тваринництвом.

І.О. Стебут звернув увагу на непридатність зайнятих парів у посушливих районах. Цим власне вчений підкреслив непримиренність вимог плодозміни — повсемісної ліквідації чистих парів, так необхідних у посушливій степовій зоні.

При запровадженої і практичному веденні сівозміни плодозмінної системи в різних ґрунтово-кліматичних умовах колишньої Росії почала виявлятися деяка невідповідність між умовами та вимогами класичної сівозміни. У посушливих умовах не можне було обійтися без чистих парів. У багатьох районах багаторічні трави доцільно було використовувати не один рік, а Продовж двох-трьох років. Неприйнятною виявилася вимога класичної плодозміни не висівати одну культуру протягом двох років поспіль на одному полі. У степових районах, наприклад, бувало доцільним висівати пшеницю повторно (особливо після чорних удобрених парів). Сільське господарство того часу не було спроможне забезпечити вирощування просапних культур на четвертій частині орної землі. Цьому також заважали і більш суворі природні умови, які створювали додаткові труднощі в землеробстві - вимерзання та загибель від посух конюшини, озимої пшениці тощо.

Плодозмінна система землеробства успішно освоювалась в Прибалтиці, західних районах України та Білорусії.

Активними пропагандистами плодозмінної системи на теренах тодішньої Росії були В.О.Левшин, A.M. Роз натовський, Д.М. Полторацький І.І. Самарін, М.Г. Павлов, O.B. Советов, А.Т. Болотов, П.М. Преображенський, СМ. Усов, О.М. Енгельгардт та ін. Проте у більшості випадків пропаганда плодозміни не досягала мети. Існування кріпосного права, підневільна селянська праця були перешкодою до істотного покращення землеробства. Проте мало що дало і звільнення в 1861 році селян від кріпосної залежності без достатньої кількості землі з великими викупними платежами, відробітками і общинним землекористуванням.