Розділ «2. Сутність систем землеробства та їх історичний розвиток»

За умов низької агротехніки, поступового зменшення родючості ґрунтів та інших недоліків, що супроводжували освоєння парової системи землеробства в царській Росії, вагомий негативний вплив на урожай справляли несприятливі погодні умови, і перш за все травнево-червневі посухи, які приводили до недородів і голоду.

Повсюдно спостерігалася все помітна залежність землеробства від незначних коливань погоди і нездатність протистояти навіть короткочастим посухам. Особливо стрімко зменшувалась продуктивність полів в роки суворих посух (1891, 1901, 1903, 1906 та ін. роки).

Настійливі спроби встановити причини невдач у землеробстві того часу і розробити пропозиції щодо їх усунення здійснювалися багато вчених і громадських діячів другої половини XIX століття — О.В. Советов, К.А. Тімірязєв, Д.І. Менделєєв, В.В. Докучаев, ПА. Костичев, І.О. Стебут, О.О. Ізмаїльський та ін.

У результаті таких досліджень В.В. Докучаев, ПА. Костичев і О.О. Ізмаїльський встановили, що вирішальне значення в регулюванні водного режиму на чорноземах, а отже, у боротьбі за урожай має дрібногрудочкувата водотривка структура ґрунту. Було доведено, що несталість урожаїв і їх різке падіння в посушливі роки пояснювалося, як правило, не абсолютною недостатньою кількістю опадів протягом року, а нездатністю розпиленого ґрунту нагромадити і зберегти воду для ефективного використання посівами протягом вегетаційного періоду.

Враховуючи це, В.В. Докучаев писав: "Наша задача создать агрономию, указывающую основные черты и приемы сельской экономики, специально приспособленную к нашим условиям. Прежде всего следует решить две основные проблемы: 1) восстановить физическую структуру почв, измененную небрежной и неграмотной обработкой, 2) максимально использовать недостаточную и нерегулярно выпадающую влагу".

Висловлені B.B. Докучаєвим і П.А. Костичевим та іншими видатними науковцями, а також власні багаторічні дослідження значення ґрунтової структури дозволили академіку В.Р. Вільямсу в 30-х роках XX ст. сформулювати основні положення нової системи, названої ним травопільною.

Травопільна система землеробства вимагає розроблення конкретних заходів щодо підвищення продуктивності всіх без винятку сільськогосподарських угідь і родючості ґрунту. Всю територію кожного конкретного господарства поділяють на вододіли, схили і долини. Для кожного з цих трьох типів рельєфу місцевості (названих трьома групами угідь) повинна розроблятися самостійна система заходів щодо відновлення родючості ґрунту.

Травопільна система вимагає, щоб ділянки вододілів і крутих схилів були заліснені. Друга вимога травопільної системи: дві групи угідь — долини і схили повинні бути розмежовані. На них повинні розміщувати свої типи сівозмін. На пологих схилах і плато — польові сівозміни, а в низинах і лощинах запроваджувати кормові сівозміни.

У польових сівозмінах для відновлення водотривкої структури ґрунту рекомендувалось дворічне використання багаторічних трав. При цьому, за першу ротацію сівозміна проходить обов'язково з дворічним використанням трав (для відновлення структури), а наступні ротації — з однорічним їх використанням.

Травопільна система обов'язково вимагала, щоб травостій багаторічних трав польової сівозміни складався із рівної кількості стебел бобових і злакових рослин. Для цього рекомендувалось на кожні 2/3 вагової норми насіння бобових 1/3 злаків, причому в північних районах тимофіївку і конюшину лучну, а на півдні та південному сході — житняк і люцерну жовту та гібридну. Ніякого обмеження щодо вибору покривних культур для багаторічних трав травопільна система не передбачала.

В.Р. Вільямс стверджував, що після багаторічних трав необхідно обов'язково висівати яру, але ні в якому разі озиму пшеницю, а оранку трав'яного поля обов'язково виконувати глибокою осінню, коли в ґрунті є достатні запаси вологи. На його думку, лише за умов пізньої оранки, коли органічна маса багаторічних трав буде розкладатися навесні анаеробним шляхом (внаслідок максимальної вологості ґрунту), буде відбуватись нагромадження перегною і покращення водотривкої структури ґрунту. "Тривка структура, на думку вченого, забезпечить високий і сталий урожай всіх культур сівозміни до наступного (через 6-7 років) повернення на поле багаторічних трав".

Головним заходом зяблевого обробітку ґрунту вважалась культурна оранка, навіть у посушливих умовах південного сходу. Давалася негативна оцінка деяким ґрунтообробним знаряддям (дисковим), а зубові борони і котки дозволялось використовувати лише при догляді за посівами. У системі зяблевого і передпосівного обробітку ґрунту застосовували волокуші і "гвоздівки", а в системі парового обробітку — багатокорпусний лущильник.

Система зяблевого обробітку ґрунту передбачала обов'язкове лущення стерні дисковими знаряддями одночасно з збиранням урожаю на глибину не більше 5 см і наступну зяблеву оранку з плугами з передплужниками на глибину не менше 20-22 см. Рекомендувався систематичний пошаровий обробіток чорних парів. Передпосівна культивація — на глибину загортання насіння.

Травопільна система землеробства передбачає, щоб площі під кормовими угіддями були чітко узгоджені з потребами господарства. Луки дозволено використовувати доти, поки вони достатньо продуктивні. Після цього луки переорюють і продовж 7-8 років використовують під посіви зернових, зернобобових, технічних та овочевих культур.

У польовій сівозміні рекомендувалося 2-річне, а в кормовій 7-8 річне використання багаторічних трав. Найкращий період використання лук вважається 7-8 років.

На думку вченого, польові однорічні рослини не здатні нагромаджувати в ґрунті органічної речовини. їх вирощування призводить до зменшення в ґрунті органічної речовини, а отже ,перегною і водотривких структурних ґрунтових агрегатів. Багаторічні ж трави завжди нагромаджують органічну речовину в ґрунті, причому це відбувається інтенсивно з прогресивним її збільшенням. Рослини луків нагромаджують величезну кількість органічної речовини завдяки анаеробному процесу під їх покровом у ґрунті.

За травопільної системи землеробства трав'яне поле сумішки бобових і злакових багаторічних трав вирішує системне завдання — відновлення міцної агрономічно цінної структури ґрунту з достатнім нагромадженням в ньому азоту в різних^ його формах. Тому змінювалось відношення до використання гною. Його значення, як джерела органічної речовини, зменшується за умов травопільної системи. При цьому його вагомість зводиться як до джерела мінеральних та азотних добрив. Використання його за умов такого збагачення передбачалось лише в перепрілому вигляді.

За основу науково обґрунтованого комплексу агротехнічних заходів В.Р. Вільямс вважав повне освоєння травопільної системи землеробства, яка передбачає: 1 — поєднання польових та кормових травопільних сівозмін з використанням у них сумішок бобових і злакових трав та чорних парів; 2 — застосування прогресивних систем обробітку ґрунту і удобрення сільськогосподарських культур; 3 — планове проведення лісонасаджень, будівництво ставків та водоймищ, організація робіт із полезахисного лісового насадження; 4 — раціональна організація сільськогосподарської території на основі планового розміщення сільськогосподарських культур у сівозмінах, лісів та полезахисних лісосмуг залежно від умов рельєфу місцевості.

Як завершальний комплекс в масовому масштабі ця система землеробства не була сприйнята сільськогосподарським виробництвом країни. Причиною цього було низка помилок, допущених при розробці травопільної системи.

Слід відмітити при всьому іншому, що В.Р. Вільямс опрацював теорію відновлення структури ґрунту унаслідок насичення сівозміни багаторічними бобовими та злаковими травосумішками і підняв роль травосіяння, як одного з важливих заходів підтримання і поліпшення родючості ґрунту та забезпечення міцної кормової бази для тваринництва; розроблена вченим система обробітку ґрунту є вагомим внеском в агрономічну науку.