Розділ «5.2. Перспектива обробітку ґрунту»

У системі екологізації землеробства перспектива вдосконалення систем обробітку ґрунту пов'язана з адаптуванням їх до різних ґрунтово-кліматичних, геоморфологічних умов та поглибленої диференціації відповідно до біологічних вимог сільськогосподарських культур. Загальновизнаним напрямом розвитку обробітку ґрунту є шлях до мінімізації. За останні декілька десятків років у світі, а також в нашій країні відбулось переосмислення значення механічного обробітку ґрунту, його призначення, функцій і, зокрема, негативних наслідків.

Механічний обробіток руйнує природну будову ґрунту, яка інколи є оптимальною для певних культур. Позбавлення ґрунту природної мульчі (повсті, підстилки, дернини), розпилення верхнього шару створює передумови для посилення стікання, ерозії, дефляції. Внаслідок механічного обробітку відбувається руйнування ґрунтових зооценозів, зменшення зоопоселення, руйнування ходів черв'яків і коренів, зниження здатності до біологічного розпушування. Під дією машин і робочих органів ґрунт часто переущільнюється, що обумовлює необхідність чергового розпушування, створюючи шкідливе коло. При цьому переущільнюється підорний шар, утворюється плужна підошва.

За умов інтенсивного обробітку відбувається активна мінералізація органічної речовини ґрунту, виникає непродуктивна витрата гумусу. Обробіток ґрунту вимагає великих матеріальних і енергетичних витрат.

Функції механічного обробітку ґрунту (регулювання будови ґрунту, структурного стану, водного, повітряного, теплового, поживного режимів, загортання в ґрунт насіння рослин, органічних і мінеральних добрив, меліорантів; знищення бур'янів, шкідників і хвороб) в різних природних умовах мають досить неоднакове значення, а частину їх можуть виконувати інші агротехнічні або агрохімічні заходи.

На ґрунтах, рівноважна щільність яких близька до оптимальної, для вирощування більшості польових культур (більша частина чорноземів і темно-сірих ґрунтів, окультурених сірих лісових і дерново-підзолистих ґрунтів та ін.), механічний обробіток ґрунту зберігає в основному фіто-санітарну роль, в першу чергу з усунення забур'яненості посівів, і функції, пов'язані з регулюванням живлення і загортанням добрив. Якщо такі функції виконують добрива, пестициди або інші засоби, то система обробітку, можливо, може бути зведена до періодичної (лише декілька разів за ротацію сівозміни) оранки з загортанням органічних, мінеральних добрив і сівби з передпосівним обробітком або навіть без нього під відповідні культури.

Така сучасна загальна теорія проблеми, що допускає землеробство з мінімальним обробітком ґрунту.

Вченими Національного аграрного університету України така теорія обробітку ґрунту була підтверджена багаторічними (1981-2003 рр.) дослідженнями в стаціонарних польових зерно-просапних сівозмінах в умовах лісостепової зони України.

Заходи обробітку ґрунту під пшеницю озиму тісно пов'язані із системою обробітку під інші культури сівозміни, що впливають на нагромадження вологи, елементів мінерального живлення, поліпшення фізичних умов орного шару і наявність у ньому насіння бур'янів. Вивчення на продовж 1984-2003 рр. впливу різних систем основного обробітку ґрунту в 10-пільній зерно-буряковій сівозміні Правобережного Лісостепу України на формування пшениці озимої після таких попередників: конюшина на 1 укіс, горох і кукурудза на силос і результати багаторічних досліджень свідчать, що щільність ґрунту з застосуванням плоско-різного й поверхневого обробітків у сівозміні формують більш високі показники на відміну від полиневого обробітку. Проте ріст і розвиток рослин проходить нормально, тому що щільність ґрунту при усіх обробітках є на рівні оптимальних значень.

Якість агрегатного складу ґрунту залежить, у першу чергу, від попередника. Чим більше залишає культура після себе рослинних решток, тим більше утворюється гумусових речовин, що позитивно впливають на структурність ґрунту. Перш за все це виявлено після конюшини, де, як правило, і міститься найбільш агрономічно цінних агрегатів. На полях пшениці озимої, що розміщується після кукурудзи на силос, існує стійке зменшення кількості агрономічно цінних агрегатів в середньому до 50-60% та збільшення пилової фракції.

Продуктивної вологи більше нагромаджується при застосуванні плоскорізного та поверхневого обробітку ґрунту. Кращі запаси продуктивної вологи формуються після конюшини на один укіс порівняно з горохом і особливо з кукурудзою на силос.

Мінімізація обробітку ґрунту призводить до зниження водопроникності. Причиною цього є руйнування ґрунтових агрегатів та на цій основі зменшення пружних некапілярних пор. Зниження водопроникності призводить до застою води на поверхні ґрунту і створення умов для розвитку ерозійних процесів, а в зимовий період виникає загроза утворення льодяної кірки на посівах озимих культур.

Урожайність пшениці озимої, як свідчать дослідження професора В. П. Гудзя, помітно відрізняється як залежно від попередника, так і від застосування систем основного обробітку ґрунту (табл. 38).

Таблиця 38. УРОЖАЙНІСТЬ ПШЕНИЦІ ОЗИМОЇ ЗАЛЕЖНО ВІД ПОПЕРЕДНИКА І СИСТЕМИ ОСНОВНОГО ОБРОБІТКУ ҐРУНТУ, ц/ га, середнє за 1992-2001 рр.

Заміна полиневого обробітку ґрунту після багаторічних трав призводить до зменшення урожайності пшениці, хоч цей попередник забезпечує більше нагромадження вологи. Величина врожаю після кукурудзи на силос формується нижчою порівняно з отриманою після конюшини, але перевищує врожайність після гороху.

Адекватне судження про проблему обробітку ґрунту можливе лише при усвідомленні багатогранного фактичного матеріалу в географічному і історичному розумінні, адже ця проблема весь час в полі зору з III ст. до нової ери до сьогодення. Апогей процесу розвитку теорії і практики обробітку ґрунту припадає на нинішнє покоління, що повинно зробити помітні теоретичні узагальнення з цієї проблеми, незважаючи на дискусійність багатьох положень.

Активний розвиток питання обробітку ґрунту під польові культури розпочався в кінці XIX ст. в Західній Європі, де сформувалась система оранки, яка одержала широке застосування, бо відповідала природним умовам і вимогам сформованої на той час плодозміни. Поширення оранки в Східну Європу нерідко призводило до негативних наслідків, у зв'язку з чим П. А. Костичев, зокрема, звертав увагу на перевагу мілкої оранки над глибокою в посушливих умовах. На початку XX ст. оранка з обертанням пласта була незаперечною, хоч посухи в Західній Європі і царській Росії в 1891, 1901, 1921 рр. спонукали до пошуку нетрадиційних рішень.

Видана в 1899 р. книга І. Є. Овсінського "Нова система землеробства", в якій було подано перше обґрунтування безплужного обробітку, стала науковою і фактичною сенсацією. Автор праці виходив з того, що в природному стані ґрунт пронизаний коренями рослин, ходами дощових черв'яків, внаслідок чого ґрунт повітропроникний на значну глибину і характеризується достатньою водопроникністю. Він стверджував, що звичайна оранка, знищуючи в ґрунті мережу каналів, утворених перегнилими коренями і ходами дощових черв'яків, перетворює ґрунт в однорідну безструктурну масу, наслідком чого є погіршення водного і повітряного режимів, в той час як рекомендований ним поверхневий обробіток ґрунту до 5 см знищує бур'яни і створює пухкий поверхневий мульчуючий шар, який добре зберігає вологу в ґрунті. Коріння ж культурних рослин в ущільнених нижніх шарах добре розвивається, і рослини дають добрий урожай.

І. Є. Овсінський особливо підкреслював, що за такого обробітку ґрунту створюються винятково сприятливі умови для розвитку бур'янів. Запізнившись з основним обробітком ґрунту одним поверхневим обробітком їх знищити важко.

Виходячи з цього положення, він наголошував, щоб перший обробіток починали слідом за збиранням хлібів, не очікуючи вивезення врожаю з поля, і запропонував в осінній час, а на чистому пару і у весняно-літній період — до самої сівби в міру з'явлення бур'янів. Багато теоретичних положень, викладених І. Є. Овсінським, не застаріли до цього часу і одержали подальший розвиток.