Розділ «2. Сутність систем землеробства та їх історичний розвиток»

В період клерійового перелогу нагромадження органічної речовини відбувається більш уповільненими темпами і може тривати до 15 років. При цьому запас елементів живлення ґрунті переходить в органічну форму, недоступну для засвоєння її нещільнокущовими злаками. Внаслідок таких умов ґрунтового середовища нещільнокущові злаки змінюються щільнокущовими типчаками, а келерія випадає. Тобто настає типчаковий, або твердий переліг, який змінив клерійовий.

Навесні на твердих перелогах з'являться багато ефемерів, які добре використовують вологу та зольні елементи поживи верхнього шару ґрунту. Серед бобових значне місце в травостої займає астрагал, що має глибоко проникну кореневу систему. Наявність бобових на типчаковому перелозі сприяє нагромадженню в ґрунті великої кількості азоту.

За такої зміни рослинної формації стадія перелогів закінчується і настає ковиловий степ. Він за травостоєм менш однорідний. В ньому зустрічаються окремі кущі типчаків, полину, астрагалу та ін. Ковиловий степ на відміну від перелогів називається цілинним. Ґрунт характеризується водотривновою агрономічно цінною структурою з великими запасами органічної речовини, яка є потенціалом азотного та зольного живлення для рослин.

За перелогової системи землеробства значна частина земель не засівалася, перебуваючи тривалий час під різними стадіями перелогу.

Така система землеробства була можлива в віддаленому часі, коли завдяки великим просторам придатної для обробітку землі можна було використовувати під посіви не більше половини або навіть однієї третини орних земель.

В міру помітного зменшення кількості вільних площ земель і зростаючих потреб в продуктах землеробства виснажені ділянки стали залишати в переліг на 8-15 років. Повернення до розорювання раніше оброблюваних, а потім залишених ділянок землі призвело до еволюції заліжної системи в перелогову, за якої ґрунт під ріллею виснажувався ще швидше.

З розвитком природничих наук, особливо теорії живлення рослин, змінювалося і обґрунтування обох систем землеробства. Виходячи з гумусової теорії живлення рослин за Теєром поліпшення родючості ґрунту під природною трав'янистою рослинністю пояснювали нагромадженням гумусу. Такої наукової точки зору дотримувались і вітчизняні вчені І.М. Колов та М.Г. Павлов.

Відповідно до відкритої теорії мінерального живлення рослин мінеральними речовинами зменшення врожайності зернових за їх розміщення продовж ряду років на одному місці після освоєння цілини вчені почали пояснювати збідненням ґрунту на фосфор та інші поживні речовини. В міру з'ясування процесів азотного живлення рослин підвищення родючості уже оброблюваних, а потім залишених під переліг або цілину земель пояснювали відновленням в них запасів азоту.

В.Р. Вільямс пояснював падіння урожаїв і причини залишення земель під переліг втратою водотривкої структури під впливом вирощування однорічних злакових культур. Після залишення таких земель в переліг на них під дією трав'янистої рослинності відновлюється водотривка структура ґрунту. Професор A.A. Костичев пов'язував падіння урожаїв за тривалого беззмінного вирощування зернових культур їх забур'яненням.

Незважаючи на те, що зменшення періоду перелогу не забезпечувало ні очищення полів від бур'янів, ні відновлення водотривкої структури ґрунту, під впливом господарсько-економічних умов період перелогу все більше зменшувався, внаслідок чого скорочувалась і тривалість використання розораного перелогу під посівами сільськогосподарських культур.

Для знищення бур'янів і раціонального використання землі під посіви почали впроваджувати паровий обробіток ґрунту. Саме тому між посівами зернових вводилось парове поле. Внаслідок цього перелогова система перейшла в перехідну паро перелогову форму, а переважно в парову.

На зміну примітивним прийшли екстенсивні системи землеробств, до яких віднесені, зокрема, паро перелогова, парова і багатопільна трав'яна або вигінна.

Одною з причин їх виникнення було зростання чисельності населення і обмежена земельна територія, що не дозволяло розшарувати площу під посівами культурних рослин. Другою суттєвою причиною відмови від підсічно-вогневої і лісопильної систем землеробства була дуже велика трудомісткість освоєння земель з під лісу. Удосконалення знарядь обробітку ґрунту від сабана, багато зубової сохи до з'явлення плуга були передумовою на перехід до парової системи. Однією з головних причин, що визначили перехід селян царської Росії до нових форм землекористування, були соціально-економічні — кріпацтво і приватна власність на землю. Із розвитком кріпосного права обмежувалося переміщення селян. Основна кількість землеробів почала працювати на постійних ділянках.

За екстенсивних систем землеробства більшу половину придатних для обробітку земель використовували під посіви. Серед культур переважали зернові, кормові і технічні культури зовсім не вирощували, або їх було дуже мало. Для відновлення родючості ґрунту використовували такі заходи, як обробіток парів, травосіяння, внесення гною. Меліоративні заходи майже не здійснювали.

За складних умов існування, опанування досвідом вирощування зерна селянин інтенсифікує його виробництво покращенням системи відновлення природної родючості ґрунту, періодично залишаючи її під паром.

Керуючись недопущенням повного виснаження ділянки в одному виробничому циклі систематичний її "відпочинок" характеризує цей агротехнічний захід як першу усвідомлену дію рільництва, спрямовану на інтенсифікацію землеробського процесу. Тогочасне пасивне присвоєння природної сили землі на підсічках і перелогах набуло активної організованої форми забезпечення тривалої родючості ґрунту. Організована охорона і відновлення природних ресурсів ґрунтів в паровому полі стало переломною віхою в історії розвитку хліборобства. Застосування пару при вирощуванні зернових колосових культур можна розцінювати як важливе джерело існування людства, беручи до уваги усвідомлення необхідності цього важливого процесу. Землеробство завдяки цьому піднялось із рівня примітивного стану до стану культурного, творчого, що зумовило прогрес хліборобства і його систем.

Парова система набуває агрономічної, агрофізичної суті тільки тоді, коли відведене поле не пасивно наповнюється плодючою силою, а на відновлення його спрямована технологічна операція — оранка, тобто в паровий період поле піддають одно -, дворазовому обробітку з метою покращення структури ґрунту, максимально можливого зниження бур'янів тощо.

На паровому двопіллі переважно вирощували зернові культури. Найбільш поширеною була форма, за якої висівали першого року озимі (жито), потім цьому полю давали відпочити, щоб на ньому вирощувати зернові. Найбільш продуктивно використовувалось парове поле двопільної системи, коли його було поділено ще на дві частини, де на них відповідно висівали озимі і ярі культури. Такий варіант двопілля був на Хмельниччині в Чемеровецькому районі, де усе поле ділили на толоко-пасовищну і орну частину. На одному полі смугами висівали озимі і ярі культури. Отже, поле було розчленоване на три неоднакові ділянки, в чому можна вбачати поступ до парового трипілля. Зменшення площі найбільшого за розміром поля, привело до трипільної системи.

У центральній частині України, як і на багатьох інших теренах етнічної території, у XIX — на початку XX ст.. у селянських господарствах панувало класичне трипілля для вирощування виключно зернових культур. На коренеплідні, технічні культури відводили окрему частину поля, розташовану безпосередньо поблизу осель. На Київщині зокрема все орне поле ділилось на три частини з такою умовою, що парове поле ("толока") залишалось для громадського випасання худоби. Аналогічний спосіб користування орними площами зустрічались на Черкащині, Кіровоградчені та ін. Здебільшого у тому чи іншому селі, чи в певному регіоні з подібними природно-кліматичними умовами переважала якась одна сівозміна парової системи землеробства. Так, на Полтавщині в 1900 році зафіксовано 66% селянських господарств з трипільною і 20% — з однопільною.

Парова система землеробства, як уже зазначено, була поширена серед багатьох хліборобських народів, але з своїми помітними особливостями. Дотримуючись послідовності в чергування озимих і ярих культур, у озимий чи ярий клин замість традиційних жита і ячменю вводиться культура, характерна для певної місцевості, або господарсько необхідна. Подекуди в Росії на полях в ярій зміні висівали просо, інколи садили картоплю. У Білорусії в середині XIX ст. існувала своєрідна сівозміна, коли через одну ротацію у ярому клині висівали льон.