Розділ «6.3. Ведення землеробства в умовах степу»

Ґрунтовий покрив зони

Степова зона розміщена південніше Лісостепу і простягається з південного заходу на північний схід на 1100 км, і з півночі на південь до 500 км. Загальна територія Степу 25 млн га (40% території країни), сільськогосподарські угіддя займають 16,4 млн га з яких рілля — 13,3 млн га, або 82%. До зони входять: Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Запорізька, Донецька, Дніпропетровська, Луганська області та АР Крим.

Рельєф зони не одноманітний. Це зумовлено тим, що українські степи знаходяться на чотирьох різних за будовою геоморфологічних рівнях: бузько-дністровському, донецькому, придніпровському і причорноморському. їх структура, висота і характер поверхні та генетична різноманітність визначились своєрідністю неотектонічних і екзогенних процесів. У центральній і південно-західній частині зони розкинулась плоска або незначнорозчленована неглибокими балками Причорноморська низовина. Характерними для чорноморського степу є годи — западини площею до кількох гектарів і більше, що простягайсь у південно-західному напрямі з повільними лівими схилами і досить крутими правими схилами. Північна частина зони на Правобережжі Дніпра розчленована відрогами Придніпровського підвищення, на Лівобережжі зайнята південними окраїнами Придніпровської низовини. На північному заході розчленований глибокими балками рельєф визначили південні відроги Подільської і Центрально-Молдавської височини. На сході зони Донецька і Приазовська височини порізані глибокими річковими долинами.

Ґрунтотворними породами в Степу є лесоподібні, алювіальні, озерні, сольові, делювіальні, пролювіальні утворення. Серед них важлива роль належить лесам, які шаром 10-30 м виривають вододільні плато та тераси річкових долин. Для порід властивий важкосуглинковий гранулометричний склад, пористість, карбонатність.

Рослинність степової зони, під впливом якої сформувався ґрунтовий покрив, представлена трав'яною формацією — переважно багаторічними сухолюбними видами. Серед них переважають ковила, типчак, кореневищні злаки, а також дводольні та ефемери. Деревна рослинність зустрічається лише в глибоких долинах, заплавах річок, чагарники — в ярах і балках.

Ґрунтотворні процеси в цій зоні довгий час визначались особливістю нагромадження і розкладання органічної маси степової рослинності. Із загального щорічного надходження 25-30 т/га органічної маси понад 75% її у вигляді відмерлих коренів нагромаджується у верхніх ґрунтових горизонтах. Завдяки порівняно короткому циклу розвитку трав'яних рослин кругообіг мінеральних речовин під їх покривом у кілька разів більший порівняно з лісовим.

У степовій зоні сформувались чорноземи звичайні, які займають 66,3% серед сільськогосподарських угідь і 66% серед орних земель та чорноземи південні відповідно 20,2 і 22,7%.

Чорноземи звичайні залежно від природних умов ґрунтоутворення за глибиною і рівнем гумусованості гумусних горизонтів поділяються на глибокі середньо - і малогумусні, середньоглибокі середньо - і малогумусні та неглибокі малогумусні.

Ці ґрунти мають високу природну родючість. В них порівняно великі запаси основних поживних елементів. Вміст азоту в межах 0,170,24%, причому більшість його знаходиться в шарі 0-50 см, де розташована основна маса кореневої системи. Запаси фосфору (0,13-0,15%) зосереджено переважно у верхньому гумусному горизонті, як результат біологічної акумуляції, причому серед них переважають важкорозчинні, малодоступні для рослин сполуки з кальцієм. Чорноземи звичайні добре забезпечені калієм, в тому числі й рухомими та обмінними формами. Сума ввібраних основ до 40, гідролітична кислотність 1,0-2,5 мг.-екв. на 100 г ґрунту. Ступінь насичення основами понад 95% (табл. 58).

Таблиця 58. ХАРАКТЕРИСТИКА ЧОРНОЗЕМІВ СТЕПОВОЇ ЗОНИ (за М. К. КРУПСЬКИМ, М. І. ПОЛУПАНОМ)

Чорноземи звичайні глибокі середньогумусні на лесах поширені в північній частині Степу та на Донецькому кряжі, займають вододіли та пологі схили. їх профіль подібний до чорнозему типового, але гумусований на меншу глибину. Орний шар пилувато-грудочкової структури, пухкий, перехід до наступного горизонту поступовий.

Чорноземи південні розповсюджені переважно в Причорноморській низовині на схід від Дністра і складають 3322 тис. га, в тому числі ріллі 3031 тис. га, або 91,2%.

Для чорноземів південних характерна диференціація профілю: виділяється ущільнений горизонт, збагачений на мулисту гранулометричну фракцію, а його враженість зростає з півночі на південь.

Гумусованість профілю значною мірою залежить від географічного положення і гранулометричного складу ґрунтотворної породи. Вміст гумусу у важкосуглинкових і легкоглинкових ґрунтах становить 3-3,5%, середньосуглинкових 2-3%, легкосуглинкових і супіщаних 0,4-2%.

За гранулометричним складом серед південних чорноземів переважають важкосуглинкові та легкоглинкові (86,1%), середньо - (10,4%) і легкосуглинкові (1,8%), супіщані (1,7%) площі ґрунтів сільськогосподарських угідь. Ці ґрунти мають досить добру мікроструктуру. Серед мікроагрегатів переважають (78-90%) фракції >0,01 мм.

Чорноземи південні менш родючі від чорноземів звичайних, оскільки в них менше гумусу та лужна реакція — рН 7,6-7,9. Загальний вміст азоту в межах 0,1-0,2, фосфору 0,1-0,15%, в тому числі рухомого 4 до 12 мг, обмінного калію 0,3-1,2 мг на 100 г ґрунту.

Степові чорноземи давно зазнали антропогенного впливу. З введенням їх у сільськогосподарське виробництво, як і в інших типів ґрунтів, змінився характер кругообігу речовин, органічних речовин надходить менше, ніж на природних угіддях. Крім того розорювання та внесення добрив значно підвищили їх біологічну активність, що прискорює мінералізацію органічних решток і призводить до поступової втрати гумусу.

Довготривалий обробіток ґрунтів Степу дещо погіршив структуру, вона розпилилася, втратила стійкість до руйнівної дії води. Пилувата фракція закупорює повітряні ходи, через що погіршується аерація, ґрунт ущільнюється, утворюються грудки, міцна кірка, яка в окремі роки затруднює появу сходів насіння. Тому родючість цих ґрунтів і придатність для вирощування сільськогосподарських культур значною мірою визначається рівнем їх окультурення, системи удобрення, обробітку, меліоративних заходів та структурою посівних площ.

У чорноземах звичайних внесення органічних і мінеральних добрив у нормах, що компенсують винос поживних елементів з урожаєм, забезпечує їх високу родючість. Високий вміст гумінових кислот, перевага їх над фульвокислотами обумовили добре забезпечення азотом, запаси якого в шарі 0-20 см чорноземів звичайних глибоких досягають 4,05,6, середньоглибоких 4-5, а в шарі 0-50см відповідно 10-11 і 8-10 т/га.