Розділ «2. Сутність систем землеробства та їх історичний розвиток»

За парової системи землеробства чергування сільськогосподарських культур в сівозміні було переважною у вигляді двопілля: 1 — пар, 2 — кукурудза, а також 1 — пар, 2 — озимина, або у вигляді трипілля: 1 — пар, 2 — озимина, 3 — ярі зернові. При сильному забур'яненні полів трипілля було з двома полями пару: 1 - пар, 2 — пар, 3 — овес або ячмінь. Таке чергування було поширено на початку XIX ст. в Німеччині та у Франції. У США широко запроваджувалося чотирипілля: 1 — пар, 2 — бобові, 3 — пар, 4 — кукурудза.

Перехід до парової системи дав змогу стрімко розширити площі посівів і збільшити виробництво зерна. На тій же площі що й за заліжної або перелогової системи стало можливим мати площу посівів у 3-4 рази більшу. Саме з цього часу в Росії і з'явилось товарне зерно, оскільки зросло його виробництво, хоча величина врожаю фактично не змінилась.

За умов правильного і своєчасного парового обробітку кожного поля (один раз у 2-3 роки) ґрунт дійсно очищався до певної міри від бур'янів, а за регулярного внесення гною дещо поліпшувалась його родючість. Оскільки парування ґрунту було головним засобом поліпшення його родючості, логічним стала і назва системи — парова.

Мета парової системи була скрізь одна й та ж — забезпечити, в основному, умови для вирощування зернових культур та виробництва зерна.

У нашій країні ще з часів стародавньої Русі аж до початку XX ст. існувала парова система землеробства з трипільною сівозміною. За парового трипілля одне поле відводили під пар, друге — під озиме жито, а на півдні — під озиму пшеницю, трете — під "сірі" ярі хліба: ячмінь, овес, гречку.

З ліквідацією багаторічного перелогу, перш за все, чітко проявилась негативна риса парової системи землеробства: стрімке погіршення якості вирощеної продукції. Тверді ярі пшениці, що давали високі врожаї на цілинних землях і перелогах, почали втрати свою основну ознаку — миловидність зерна і знижувати вміст клейковини при вирощуванні їх на розпушених землях. Найцінніші за вмістом білка в зерні твердої пшениці поступалися менш цінним, м'яким. Крупнозерне пластове високоврожайне просо змінилося дрібнозерним, менш урожайним. Якість продукції землеробства знижувалась через те, що в урожаї було багато щуплого, недорозвиненого зерна з домішками великої кількості насіння бур'янів.

За умов парової системи землеробства були знищені продуктивні пасовища з їх багаторічною трав'янистою рослинністю.

Отже, за парової системи землеробства порівняно з перелоговою значно збільшувалось виробництво зерна, але зменшувалось виробництво кормів для худоби. Це призвело до зменшення поголів'я худоби і її продуктивності. Відношення всіх луків до ріллі в Росії становило лише 34,7%.

Історія землеробства показала, що пар без добрив (крім того чи ще й пізній, оскільки на ньому пасли худобу) не став засобом відновлення родючості ґрунту і очищення його від бур'янів. Гній на добриво в Росії, як правило, не використовували до кінця XIX ст.., а коли і використовували, то рідко — раз в 6-9 років і невеликими дозами. Внаслідок цих причин середня урожайність зернових культур за парової системи була низькою і нестійкою. Як в Росії, так і в країнах Західної Європи в XVIII ст. вона була в межах 5-7 ц/га. У тих небагатьох господарствах, де гній вносили регулярно — раз в три роки, пари орали рано, дотримувались інших елементарних агротехнічних вимог, і за парової системи землеробства отримували добрі для того часу врожаї. Вони в 2-3 рази перевищували урожаї за тієї ж системи землеробства тих господарств, які не застосовували гній, пізно і неправильно обробляли ґрунт.

Проте навіть при дотримуванні агротехнічних вимог парова система не мала такі великі недоліки: пари займали багато ріллі - до 1/3-1/2 від загальної площі та не було посівів кормових культур.

За перелогової системи землеробства втрачена ґрунтом родючість відновлювалась багаторічною рослинністю перелогів у природних умовах. Цей ефективний, але надзвичайно тривалий захід відновлення родючості ґрунту виявився абсолютно несумісним з умовами парової системи землеробства при зерновому трипіллі.

Мілка оранка і безперервна культура хлібних злаків, що тривала з року в рік, сприяла в ряді районів розвиткові вітрової та водної ерозії.

Розвиток ерозійних процесів на розпилених степових ґрунтах призвів до посилення так званих чорних бур, коли великі маси дуже дрібних частинок родючості ґрунту видувалися і зносились з полів.

Невеликі норми гною, які вносили тоді, не могли істотно позитивно позначитися на підвищенні родючості. Внаслідок цього за парової системи землеробства дерново-підзолисті ґрунти з кожним роком втрачали природну родючість, а врожаї знижувалися.

Парова система землеробства із зерновим трипіллям, яка існувала тривалий час, у своїй основі не тільки не забезпечувала щорічне збільшення врожаїв з одиниці площі, а й не могла утримати сталої продуктивності хлібних злаків на певному рівні. Навпаки, врожаї за цієї системи землеробства були стихійними, вони цілковито залежали від метеорологічних умов, а також від фітосанітарного стану полів.

У XVII і XVIII ст. в ряді країн Західної Європи і в окремих маєтках російських поміщиків робляться спроби покращати парову систему землеробства. Збільшення кількості населення, розвиток торгівлі, загарбницькі війни вимагали від сільського господарства більшої кількості різноманітної продукції. Наслідком стала поступова зміна структури посівів, впровадження нових культур — багаторічні трави, коренеплоди і картопля. Зменшувались площі під чистим паром, розорювались малопродуктивні луки.

У зв'язку з цим подекуди формувалася вигінна, або багатопільна-трав'яна система землеробства. За цієї системи половину ріллі займали сіяні багаторічні трави, які використовували на сіно і випас, на решті площ вирощували зернові культури. Для збільшення продуктивності природні трави змінили сіяними, які в перші роки життя використовували на зелену масу і сіно, а потім — як вигін для худоби.

Прикладом вигінної системи може служити мекленбурська система, яка виникла в середині XVIII ст. із парової в Німеччині, де на той час парова система землеробства призвела до сильного розорювання природних кормових угідь. Це гальмувало утримання достатнього поголів'я худоби, а отже, і виробництво необхідної кількості гною. Тому, трипільні зернові сівозміни були перетворені в багатопільні, наприклад: 1-е поле — пар; 2 — озимі; 3 — ярі; 4 — пар; 5 — озимі; 6 — ярі; 7-9 — вигін.

У чорноземній смузі Росії багатопільні-трав'яні сівозміни виникли із заліжної та перелогової систем і розглядались як перехідна форма від примітивних систем до інтенсивних. Прикладом багатопільної сівозміни для центральних чорноземних губерній була така: поле 1 — просо або яра пшениця; 2 — яра пшениця або просо; 3 - пар, інколи удобрений; 4 — озима пшениця; 5 — горох, ячмінь або овес; 6 — пар або гречка; 7 — жито, інколи з тимофіївкою; 8 — тимофіївка або овес з тимофіївкою; 9-15 — тимофіївка на укіс або вигін.

Запроваджували вигінну систему землеробства і у деяких господарствах нечорноземної смуги Росії. Прикладом типової сівозміни багатопільно-трав'яної системи землеробства може служити сівозміна О.М. Енгельгарда, впроваджена в маєтку Батищеве Смоленської губернії: поле 1-6 поля — багаторічні трави; 7 — льон; 8 — пар; 9 — озиме жито; 10 — ярі зернові; 11 — пар; 12 — озиме жито; 13 — ярі зернові; 14 — пар; 15 — озиме жито.