Розділ «2. Сутність систем землеробства та їх історичний розвиток»

Під системою сільського господарства І.О. Стебут, як і його однофамільці, розумів три взаємопов'язаних між собою частини:

виробниче спрямування господарства;

система землеробства відповідна до напряму спеціалізації господарства та природним умовам;

сівозміна, в якій, як правило, знаходить зміст виробничий напрям господарства і яка в той же час є основною ланкою системи землеробства.

Видатний вчений, послідовник В.В. Докучаєва, ПА. Костичева та К.А. Тімірязева — академік Д.М. Прянішніков системою рільництва, або землеробства, називав спосіб використання землі різними культурами. Вона, на його думку, залежить від системи господарства і визначається співвідношенням площ під кормовими, технічними та зерновими культурами або ж рослинами, що більше чи менше нагромаджують органічних решток в ґрунті.

Д. М. Прянішніков був переконаним противником монокультури, виключаючу сівозміну. Сівозміну він вважав об'єктивною необхідністю і однією з вирішальних умов збільшення урожайності і продуктивності полів. Різні ґрунтово-кліматичні умови, на думку вченого, обумовлюють необхідність застосування різних сівозмін і заходів вирощування сільськогосподарських культур. Найбільш прогресивними він вважав плодозмінні сівозміни, що передбачають чергування трьох головних типів культур: хлібних, просапних і кормових трав, головним чином бобових, здатних вільно фіксувати азот повітря і збагачувати ним ґрунт. Плодозмінні сівозміни він вважав радикальним засобом швидкого і одночасного зростання продуктивності зернового господарства і тваринництва, а також виробництва технічних культур. Основним шляхом інтенсифікації і збільшення продуктивності вітчизняного землеробства він вбачав у його хімізації.

В.Р. Вільямс зробив вагомий внесок в агрономічну науку, розробив прогресивне вчення про ґрунтотворчий процес, про закономірності розвитку і порушення умов родючості ґрунту, про дрібногрудочкувату міцну структуру ґрунту як основу родючості ґрунту, про відновлення структури ґрунту запровадженням сівозміни посіви багаторічних бобових і злакових трав. Ним були досліджені питання які саме біологічні та фізико-хімічні процеси сприяють створенню або порушенню умов родючості ґрунту, що складає теоретичну основу для управління природними джерелами родючості ґрунту в землеробстві.

Академіку В.Р. Вільямсу належать загальновизнане агрономічне визначення системи землеробства як комплексу агротехнічних заходів, спрямованих на відновлення, підтримання і постійне поліпшення родючості ґрунтів.

На підставі свого агрономічного вчення про родючість ґрунту та досягнень інших сільськогосподарських наук В.Р. Вільямс розробив і запропонував систему агрономічних заходів відновлення і поліпшення родючості ґрунтів, яку він назвав травопільною сівозміною землеробства. В ній він вимагав: 1 — раціональну організацію і використання усієї території господарства з системою двох сівозмін — польової та кормової; 2 — правильну систему обробітку ґрунту і догляд за посівами; 3 — правильну систему удобрення; 4 — систему насінництва та сівбу відбірним насінням, пристосованих до місцевих умов високоурожайних сортів; 5 — систему меліорації — зрошувальну в районах недостатнього зволоження та осушувальну в районах надмірного зволоження; 6 — насадження полезахисних лісових смуг.

Перевага травопільної системи виявляється при співставленні її з тими системами землеробства, які історично їй передували, а саме: парова-зернова, переліжна, покращена паро-зернова, багатопільна трав'яна, плодозмінна. Ні про одну із них не можна стверджувати про те, хто їх створив. Всі вони з'являлися стихійно в міру розвитку суспільних відносин. Вчені лише при цьому їх відкривали і описували, вдосконалювали або видозмінювали залежно від умов місця і часу.

Травопільна система землеробства була наслідком історичного розвитку сільськогосподарської науки і, у першу чергу, — агрономічного ґрунтознавства. Вона відображала практичні рекомендації з піднесення землеробства, базуючись на природно-наукових основах. Проте В.Р. Вільямс помилявся, вважаючи травопільну систему землеробства заходом одночасного вирішення як зернової так і тваринницької проблеми зразу на всій території країни з обов'язковим впровадженням травопільних сівозмін. Вчений помилково вважав, що в межах даних виробничих відносин система землеробства мало або ж зовсім не залежить від природно-економічних особливостей різних регіонів країни і вважав її підпорядкованою частиною системи ведення сільського господарства. Це був повний крок назад до поглядів агрономів-економістів О.В. Советова і І.О. Стебута, запереченням всієї попередньої історії землеробства та історії науки про системи землеробства. У визначенні В.Р. Вільямса зневажалась економічна сторона системи землеробства, спосіб використання землі, тобто співвідношення земельних угідь і структури посівних площ, а основне те, що надто вузьким було бачення шляхів поліпшення родючості ґрунту. Травосіяння і травопільні сівозміни при всіх умовах вважались ним як головним, найбільш надійний засіб відновлення і підтримання ґрунтової родючості. Категорично стверджувалось, що однорічні рослини в усіх випадках призводять до неминучого погіршення структури, а тому і погіршення рівня родючості ґрунту.

З наступним розвитком науки та економіки допущені помилки в травопільній системі землеробства життя вимагало розроблення такого комплексу заходів, які б забезпечували поряд з раціональним і високопродуктивним використанням землі, поліпшення її родючості стане одержання в окремих природних і економічних умовах найбільшої кількості високоякісної сільськогосподарської продукції з кожного гектара за найменших витрат праці і коштів на одиницю продукції. Саме ці принципи і стали визначальними у розробленні і впровадженні адаптивних систем землеробства в різних за природно-кліматичними умовами та економічним розвитком окремих зон країни.

За твердженням професора В.П Нарцисова в сучасному розумінню науково обґрунтована система землеробства повинна стосуватись не тільки до землі, яку обробляють, а також і до тієї іншої частини, яка придатна до використання для сільськогосподарських потреб — лучні та пасовищні угіддя, заболочені і порушені, а також ті, що зарослі чагарниками, але за певних умов можуть бути приведені до окультуреного стану.

Сучасна система землеробства повинна вирішувати питання боротьби з посухою, охорону навколишнього природного середовища від забруднення пестицидами, мінеральними та органічними добривами, створення оптимальних умов для посівів сільськогосподарських культур, життя і діяльності людей.

Раціональні сучасні системи землеробства передбачають широке застосування досягнень науки і техніки — хімізації, селекції, меліорації, комплексної механізації, енерго-, ресурсоощадних та екологічно чистих технологій, що забезпечують отримання сталих високих і якісних урожаїв вирощуваних культур.

Сільськогосподарська галузь, як ніяка інша вимагає всебічного врахування усіх особливостей природних і економічних умов кожного регіону нашої держави. Виходячи з цієї визначальної вимоги, розвиток сучасного землеробства за єдиною схемою придатною для всієї країни не можливий.

Всяка без винятку система землеробства повинна характеризуватись наявністю співвідношень усіх сільськогосподарських угідь, раціональною структурою посівних площ і найбільш доцільний комплекс підтримування і поліпшення родючості ґрунту. Ці основні ознаки визначають раціональність і інтенсивність системи землеробства, які повинні бути пов'язані між собою, так як їх суттєве порушення обов'язково ведуть до зміни основних способів поліпшення родючості ґрунту різних типів ґрунтів.

Значення відповідності сучасних систем землеробства географічним умовам в цей історичний період людської цивілізації істотно виросло внаслідок вагомих досягнень агрономічної науки загалом та окремих її напрямків, і вони повинні бути враховані під час розроблення основ кожної конкретної системи землеробства.

Теоретичною основою кожної системи землеробства є закони агрономії, творче використання яких в умовах виробництва забезпечує високу агротехнічну і економічну ефективність кожної ланки і всієї системи землеробства в цілому.

Вони не можуть декретуватися адміністративними заходами так як по суті своїй народжуються самим життям як закономірний наслідок їх внутрішніх можливостей і особливостей розвитку виробництва. Надумані штучні, відірвані від реальних природних умов рекомендації не витримують перевірки часом і завдають часто великих збитків суспільству. Так було з просапною, травопільною та системою землеробства Фолькнера і Овсінского.