Розділ «2. Сутність систем землеробства та їх історичний розвиток»

Необхідність повного врахування різноманітних особливостей землеробства як в теоретичному, так і в практичному аспектах далеко не завжди враховуються.

Сутність безперервного вдосконалення методів раціонального використання землі регулюється істиною про безперервний розвиток землеробства, так як з досягненням прогресу настає якийсь наступний лімітуючий фактор. Вивчення обмежувального фактора в конкретних умовах складає одне з найбільш важливих завдань як науковців так і фахівців сільськогосподарського виробництва.

Причини, які зменшують урожайність сільськогосподарських культур та погіршують якість продукції, бувають досить різними. Серед зовнішніх причин зниження продуктивності рослин найбільш часто є особливості клімату в конкретному районі і зокрема недостатня або надмірна кількість опадів або їх нерівномірний розподіл в часі, малосніжні зими з низькими температурами, приморозки рано восени та пізно навесні, суховії, різкі коливанні температур, зливи, градобої та ін.

Особливо важливе значення продуктивності землеробської галузі є причини, що обумовлюються відмінностями ґрунтового покрову, станом родючості та окультурення ґрунтів.

Серед комплексу складових ґрунтового середовища для культурних рослин є гранулометричний склад і структура, наявність гумусу і доступних елементів мінерального живлення рослин, несприятлива реакція ґрунтового розчину, рівень підґрунтових вод та характер рельєфу.

Причиною низької родючості ґрунтів визначаються не тільки природними умовами, а часто рівнем культури землеробства. Збіднення ґрунту на окремі елементи живлення, підкислення та засолення, еродованість, велика засміченість насінням і вегетативними органами розмноження буряків, погіршений агрофізичний та фітосанітарний стан, дуже часто є наслідком невірного антропогенного впливу як наслідок без господарської діяльності землероба. Порушення при визначенні використання землі, опрацюванні раціональної структури посівних площ, застосуванні технології вирощування районованих культур та сортів в значною мірою визначають ефективність загального комплексу в системі землеробства.

Завершеною система землеробства і її складові можуть бути відповідно до певного часу, рівня розвитку науки і техніки та інтенсивності ведення сільського господарства. Від змінюючих складових системи господарювання та умов, заходи землеробства набувають різного значення і повинні адекватно змінюватись.

Системи землеробства повинні бути характерні адаптовані для ґрунтове кліматичних зон або їх частин, які різко не відрізняються за ґрунтовими умовами. Ці адаптовані системи схожі в цих умовах за структурою посівних площ, комплексом основних заходів до реалізації кожної з складових їх ланок та загалом у вирішенні основної мети — найбільш продуктивного використання землі за одночасного розв'язання головних завдань збільшення врожайності вирощуваних культур та розширеному зростанню рівня родючості ґрунтів.

Землеробство як галузь сільського господарства тисячоліттями набувало досвід практики і передавала досягнення від одного покоління до іншого не маючи будь яких теоретичних основ. Тривалий час багато систем землеробства не мали спеціальних назв і лише через століття отримали їх.

В основу визначення назви системи землеробства був взятий головний (вогнева, лісопильна та ін.), найбільш поширені культури (зернові, просапні, трави). Проте в переважно назву системи землеробства пов'язували зі способом забезпечення поліпшення рівня родючості ґрунту і ефективності всієї системи (заліжна, парова, сидеральна, плодозмінна та ін).

За ступенем інтенсивності виділяють чотири групи систем землеробства: примітивні, екстенсивні, перехідні та інтенсивні.

До примітивної системи землеробства віднесені: підсічно-вогнева, лісопильна, заліжна і перелогова і в той же час відображали низький рівень розвитку продуктивних сил суспільства — первіснообщинний, рабовласницький та феодальний.

У цей період розвитку суспільства на території, що заселялася людьми, значні площі землі залишалися вільними і в міру втрати родючості на розораних ділянках їх залишали і освоювали нові. На залишених площах під впливом природних процесів з часом відновлювали родючість ґрунту. Провідну роль в цьому відігравали рослинність, біота ґрунту та інші чинники.

За цих систем землеробства оброблялась і засівалась незначна частина придатних для обробітку земель — в межах 20-25%, від можливостей. Як правило ці площі використовували під зернові культури. Використану продовж 3-4 років ріллю залишали в переліг. Одною з головних причин при цьому було не стільки виснаження ґрунту, а перш за все сильне засмічення посівів культурних рослин бур'янами та через розпилення верхнього шару ґрунту і погіршення його водних властивостей.

За час перебування площ під перелогом внаслідок зміни однорічної трав'яної рослинності на багаторічну, ґрунт очищувався від бур'янів, в ньому збільшувався вміст гумусу і азоту та покращувався структурно-агрегатний склад ґрунту.

Для цього історичного проміжку розвитку рільництва характерним були примітивна агротехніка, відсутність добрив та тяглової сили. Використання сил природи було головним і єдино можливим засобом поліпшення родючості ґрунту. Саме такі можливості і визначали екстенсивний і малопродуктивний рівень сільського господарства.

Історичний час застосування примітивних систем землеробства в різних частинах світу і окремих країнах був неоднаковим.

На території Російської імперії примітивні системи землеробства зберігалися аж до XVI століття, а в північних губерніях європейської частини та в Сибіру вони лишалися до кінця XX століття. На території сучасної України примітивні системи землеробства були в XVII та XVIII століттях.

Підсічно-вогнева і лісопильна системи землеробства. Це примітивні системи землеробства. Сутність підсічно-вогневой полягала в тому, що після вирубування лісу, корчування пеньків, спалювання залишків деревини, освоєння ґрунту культурні рослини, переважно зернові, вирощували продовж 2-5 років. Після цього ріллю залишали для заростання лісом через погіршення родючості ґрунту і сильної забур'яненості посівів.

В основі лісопильної примітивної системи землеробства було використання для вирощування сільськогосподарських культур площ після розкорчування лісу, що вже колись були у сільськогосподарському виробництві. Використовувалась у залісених районах і була аналогом перелогової системи у степовій зоні. Родючість ґрунту при ній відновлювалася під лісом природним шляхом та в наслідок спалювання решток лісу.