Розділ «КУДИ Ж ТЕПЕР?»

Раптом у голові Джіммі сяйнула думка: можливо, це якась форма соціальної допомоги біднякам? Не довго думаючи, він повернувся до свого нового благодійника, показав рукою на живіт, потім на рот і почав щосили ковтати слину. Той, що з золотим значком, весело засміявся. А за кілька хвилин він привів Атоммена до розкішного ресторану, переговорив щось пошепки з офіціанткою, посадовив його за вільний столик, подав руку і пішов геть. Біля дверей ще раз оглянувся і посварився Атоммену жартома, але той навіть не звернув на нього уваги. Для Кука тепер найголовніше було те, що нарешті він вгамує голод, який уже відколи мучив його.

«Гм, а бути глухонімим не так і погано, — думав Джіммі, усміхаючись і роздираючи щелепами жирну курячу ніжку. — Коли б знав отой бевзь, кого він годує і одягає…»

Згодом, добре попоївши, Джіммі знову пішов блукати містом. Настрій значно піднявся, порожевішали й думки. Перехожі не задивлялись уже на нього так, як раніше, та й представники ОЛу попогасають тепер, доки знайдуть його. Одяг, хоч і досить дивного покрою, був йому дуже до лиця, і Атоммен з задоволенням поглядав на своє відображення в вітринах. І все-таки, якою б гостинною не була Одеса, а доводилось подумати й про те, як зникнути з міста.

Довго тинявся вулицями Джіммі, поки випадково не натрапив на пристань. У душі зажевріла надія, що ця дивовижна подорож іще не скінчилася.

На бульварі навпроти перших причалів Джіммі Кук вибрав собі лаву, звідки добре було видно весь порт. Сам зовнішній вигляд суден просто вразив Атоммена. Не могло бути ніякого сумніву в тому, що це не військові кораблі, але кожен з них у десять разів перевершував найбільші американські авіаносці. Зовні вони скидались на плавучі багатоповерхові будинки з великими вікнами та верандами, з красивими просторими палубами, на яких гралися діти і прогулювались життєрадісні люди.

«Чортові більшовики! — з сумом подумав Джіммі. — Здається, їм непогано живеться при їхньому соціалізмі, коли вони можуть їсти й одягатися без грошей…»

Усе, що він встиг досі помітити (а помічав він небагато, бо страх нерідко зашторював йому очі), не тільки дивувало, а прямо догори ногами перевертало всі його уявлення про комуністів, які збиралися — за його ж словами — погубити світ. Джіммі вже не приховував од самого себе, що багато дечого йому подобається і що він, мабуть, не від того, щоб навіть залишитись тут, коли б тільки не оця проклята служба Охорони людини та не американська розвідка, якій нічого не варт знайти його і поквитатися з ним, як із зрадником.

У багатьох місцях уздовж безмежного порту вистроїлись довгі черги людей, які чекали відправки пароплавів. А пароплави, давши гудок, з небаченою швидкістю один за одним виходили в відкрите море. Не було ні гамору, ні смердючої кіптяви, ні віковічного бруду, звичних для нью-йоркського порту. Довкола чисто й світло, як, власне, і все оце багатомільйонне місто.

Джіммі підвівся з лави і, озираючись, повільно попростував до найближчого причалу. І як не придивлявся, а форми портової поліції або митних чиновників так ніде й не побачив. Тільки де-не-де в натовпі промайне синя, як море, куртка з золотими ґудзиками, але то, певно, були моряки. Скоро Атоммен влився у натовп, і його понесло спочатку довгими мармуровими коридорами центрального морського вокзалу, потім просторими, мов стадіони, залами, до причалу. Всюди сяяли світлі написи; барвисті плакати рекламували тропічну природу інших країн. Десь навіть промайнуло слово «Нью-Йорк», але Джіммі не встиг більше нічого прочитати. Хтось добряче стусонув його ліктем під ребра. Атоммен повернувся і хотів уже вилаятись, але поруч стояв здоровенний, до чорноти засмаглий чолов’яга з буйною кучмою на голові і громовим голосом щось джеркотів, видно вибачався. Джіммі тільки плечима знизав сердито. А той не переставав тарабанити по-своєму. Раптом він передихнув і запитав англійською мовою:

— А ви що, не розумієте по-російськи? Куди їдете, питаю?

— Я ще не вирішив, але по можливості не туди, куди ви.

— Не гнівайтесь на мене! — знову загримів здоровань, який проти Джіммі здавався справжнім велетнем. — Я ж ненароком вас штовхнув. Бачите мої габарити? Одвик я вже від такого натовпу. Слухайте! Якщо у вас нема конкретних планів, то їдьмо зі мною! Будемо в чудовій компанії. Даю вам слово, за три дні ми так повеселимося, як тільки болгари вміють веселитися.

Велетень схопив Атоммена в лабети і потяг за собою в один з рукавів людського потоку. Той спробував був вислизнути, але марно. Ведмежі лапи стискали його плечі, мов лещатами.

— Не пущу, і не пручайтесь! Я зразу помітив, що вам нема куди поспішати. Бо інакше б гав на пристані не ловили. У вас відпустка, вгадав? І в мене! — Балакучість велетня просто приголомшувала і підкоряла. — У мене друг жениться. Вам доводилось бувати на болгарському весіллі? Ніколи, правда? А ви одружений? Ні? Якщо хочете, можемо вас оженити на болгарці. Ха-ха-ха! Не заперечуйте, прошу вас! Не заперечуйте!

Вийшли на Кам’яний причал. Джіммі вирішив, що, зрештою, не зайве потоваришувати з цим добродушним баляндрасником, який може стати колись у пригоді. Разом з невеличкою купкою людей вони попростували до суденця, схожого на сосиску.

— Швидше, товариші, зараз відчалюємо! — квапив пасажирів чоловік у темно-синьому костюмі з золотими ґудзиками.

Коли Джіммі проходив по трапу, у нього від хвилювання завмирало серце, але паспортів ніхто не вимагав. Трап піднявся автоматично зразу ж за ними.

— Прошу звільнити палубу! — знову просив той, що в синьому костюмі.

— Я хотів би залишитись тут. Мене в. каютах починає нудити, — сказав Джіммі своєму новому товаришеві.

— Не можна. Зараз зануримось. А внизу нудити не буде.