Розділ «ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ, ДЖІММІ КУК!»

— Ви чуєте, куди гне цей хлопець? Навіть, коли нічого не вийде… Ви, юначе, здається, не вірите в таку можливість? — його обличчя раптом стало серйозним. Нові думки стерли з нього поблажливу усмішку. — Звичайно, спробувати неважко. Але поки ми довеземо його до Москви чи навіть до найближчої спеціальної клініки на Вогненній Землі, може бути надто пізно. Ви ж знаєте, що при несприятливих умовах анабіоз може закінчитись не поверненням до життя, а смертю, до того ж за лічені хвилини.

— Впораємось і тут. У мене є все необхідне. Ось я збігаю до машини!

Сіверський хотів ще щось сказати, але молодого хірурга мов вітром здуло.

— Що ж, — здався академік, піднявши руки вгору, — нам не лишається нічого іншого, як асистувати йому. — І вчений критично оглянув простору лабораторію, зовсім не пристосовану для медичних операцій. — Доведеться робити це тут. Якщо наші припущення і не підтвердяться, то шкоди від такого дослідження теж не буде.

За кілька хвилин геофізична лабораторія перетворилась у справжню операційну. Московські вчені з допомогою трьох місцевих медиків змазали труп леткою ароматичною рідиною, розкупорили великі скляні банки з кров’яною плазмою і фізіологічним розчином. Маленький столик на коліщатах був заставлений безліччю блискучих інструментів.

— Приготуйте вітастимулін! — тихим, звичним голосом говорив молодий хірург, хоч, правду кажучи, він був не такий уже й молодий, як здавався на перший погляд. — Потрібен опромінювач. У вас він є?

— Є, — відповів місцевий лікар.

— Слухайте, Зінін! — приглушеним голосом сказав академік Сіверський, помітивши, що хірург вибрав найбільший скальпель. — Спробуйте спочатку самим розріджуванням крові! І серце випробуйте!

Хірург вправно налаштував апарат для переливання крові, розрізав випуклу синювату вену на руці загиблого і повільно вставив туди тонку еластичну трубку! В другу руку трупа він уткнув контрольну голку, після чого увімкнув апарат. Стрілка маленького манометра затремтіла. Трубочкою в бездиханне тіло повільно потекла прозора рідина.

— Додайте в розчин ще дві ампули! А тепер давайте опромінювач.

Асистенти підкотили до операційного столу високий штатив опромінювача, схожий на перекинуті догори металеві ночви, завдовжки з людину, і встановили його над трупом.

— Вмикайте!

Тільки по ледь чутному дзижчанню можна було догадатися, що опромінювач працює. Невидиме проміння пронизувало тіло, перетворюючись там у животворне тепло.

— Підвищую тиск, — сказав хірург.

По контрольній голці, що стриміла в вені руки мерця, збігло кілька краплин. Кров капала дедалі швидше, і незабаром потекла тонкою цівочкою. Смуглявий професор підставив під неї велику скляну колбу. Година за годиною минали в напруженій тиші. Обличчя вчених укрились рясним потом. Зінін стурбовано стежив за посудиною з спеціальним розчином… Цього розчину було вже зовсім мало.

— Дайте крові! — в останню мить наказав Зінін. — Три літри поки що!

Кров з трупа ставала дедалі рідшою і яснішою. Професор націдив уже четверту колбу її. В кожну колбу він всипав консервуючого препарату і швидко закупорював колби. Над цією кров’ю попосидять колись вчені.

— Ще! — збуджено вигукував Зінін. — Ще! Посилюй опромінювання. Дві ампули вітастимуліну К!

Вітастимулін! Велике досягнення людського розуму, універсальний засіб загального стимулювання організму. Деякі його види уже давно стали постійними супутниками життя людини. Вітастимулін А, наприклад, вливають у кров новонародженим. Він сприяє швидкому і гармонійному розвиткові дитини. Вітастимулін Б вводять людині через кожні сім років — він посилює стійкість організму перед інфекцією… Поряд з надзвичайно сприятливими побутовими умовами, вітастимулін відіграв неабияку роль у тому, що люди стали значно вищими і кремезнішими, живуть вони тепер до ста п’ятдесяти і більше років. Ось чому відомий хірург Зінін, незважаючи на свої сорок літ, був такий моложавий, а академік Сіверський і досі тішився буйною шевелюрою, хоч доживав уже сотий рік. Сіверський сам брав участь у створенні вітастимуліну К, тому, затамувавши подих, чекав тепер наслідків його дії на цей бездиханний організм. Дев’ять пар очей напружено вдивлялися в труп. Минали секунди, хвилини, години, а в ньому не було помітно ніяких змін.

— Марно! — зітхнув Зінін. — Давайте ще спробуємо штучне серце.