Розділ «ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ, ДЖІММІ КУК!»

— Так, на жаль! — відповів Сіверський з гіркою іронією. — Але тепер це не має значення. Труп ви знайшли? Що скажете про померлого?

— Небагато. Загинув під час випробування водневих і атомних бомб. Журналіст. Очевидно, прямих пошкоджень не має, а тільки якось опинився під кригою.

— А чи не відіграло тут якоїсь ролі опромінення? — запитав Сіверський більше самого себе, ніж інших. — Ні, неможливо! Властивості майже всіх видів випромінювання добре вивчено.

Його колеги тільки плечима знизували. В залі знову запанувала напружена тиша. Цей труп для них був загадкою, і кожен підсвідомо чекав якоїсь несподіванки, чогось таємничого, хоч усі добре знали, що нічого не може статися без їхньої участі.

— Товаришу Сіверський! — вигукнув у цю мить один з наймолодших медиків, який відзначався серед інших дуже синіми очима і трохи зухвалим, ще майже хлоп’ячим обличчям. — Гляньте, як дивно скипілася кров!

Він показав на нозі трупа, біля самої ступні, невеличкий надріз, легенько натиснув пінцетом шкіру. З надрізу видавилось кілька краплин надзвичайно густої, яскраво-червоної, мов артеріальна кров, рідини. Всі разом нахилились над ногою.

— Та-а-ак, — замислено зітхнув академік і рухом голови відкинув з лоба волосся. — Товариші, скажіть свою думку! Ану, докторе, послухаємо твою гіпотезу!

— Поки що немає ніякої гіпотези, — відповів молодий вчений, і голос його був по-хлоп’ячому дзвінкий і сміливий. — Я просто підставив би йому штучне серце, викачав кров під тиском, впустив розрідженої крові, дав п’ять ампул вітастимуліну К і чекав би, коли він простягне мені руку і скаже: «Добрий день, докторе!»

— Хороша річ молодість, — посміхнувся Сіверський. — Ти оживив досі не одного мерця, але ж мені здається, є різниця, чи людина вмерла день-два тому, чи двісті років…

— Ви ж самі сказали, що людина справляє враження померлої хвилину тому.

— Я й тепер так думаю, але цього мало.

Знову всі замовкли, поринувши в думки. Тільки наймолодший лікар, здавалось, не міг спокійно мислити. Він обережно відірвав клаптик шкіри з надрізу на нозі і приклеїв його до тоненької скляночки. Потім витяг з чемодана портативний електронний мікроскоп і вставив у нього препарат. На екрані мікроскопа з’явилось кілька збільшених клітин людської шкіри.

— Дивовижно! Зверніть увагу, товаришу Сіверський: цілком нормальна клітина. Ніяких слідів замерзання. Вода не замерзла, а стала желеподібною. Ніякого пошкодження кровоносних судин, клітинна оболонка ціла.

— Неймовірно! — Сіверський довго вдивлявся в мікроскоп. — Усе це так незрозуміло і загадково… Нічого іншого не лишається, як припустити, що… що тут ми маємо справу з якимсь невідомим досі випадком анабіозу.

— Правильно! — дзвінким голосом підтвердив молодий лікар. — Усі ознаки його!

— Нісенітниця! — вигукнув інший учений, чиє вилицювате обличчя і жовтувато-смуглява шкіра видавали в ньому далекого предка китайського народу. — Вже понад двісті п’ятдесят років учені займаються проблемами анабіозу. Абсолютно точно доведено, що природний анабіоз серед вищих організмів взагалі неможливий.

— Неможливих речей немає, — цього разу більш впевнено заперечив Сіверський. — Чому ви, професоре, не хочете припустити, що під впливом ряду чинників, яких ми поки що не знаємо, як, власне, не знаємо і точних обставин, за яких настала смерть, що тут відбулося саме те, чого ми добиваємося стільки часу? Коли б ми змогли воскресити цього чоловіка, він би розповів нам багато цікавого. Але мені здається, що ми й так дізнаємось немало, дослідивши труп. І хто знає… можливо, це приведе нас до нового відкриття. Ну гляньте ж, хіба труп не справляє повного враження анабіозу?

— Не знаю, може й так… — буркнув професор. — Треба спершу зробити аналіз крові, перевірити кров’яні та мускульні клітини!..

— Товаришу Сіверський! — з юнацьким запалом втрутився молодий лікар. — Дозвольте мені спробувати! Навіть коли нічого не вийде, труп залишиться непошкодженим.

Старий учений посміхнувся: