Розділ «ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ, ДЖІММІ КУК!»

— Так ви кажете, що я можу їхати, коли мені заманеться?

— Звичайно, як тільки дозволить ваше здоров’я.

— Вважаю, що воно дозволяє мені зробити це й зараз.

— Ні, поки що ми вас не відпустимо. Може, завтра або післязавтра.

— Ага… — Джіммі примружив очі і задирливо глянув на присутніх, наче хотів сказати: зараз, любі мої, я вас виведу на чисту воду! — А по телефону можна поговорити?

— Що таке? — здивувався Бентам.

— По телефону поговорити.

— Телефон?.. Ах, так, — згадав геофізик. — У нас тепер відеофони.

— А що це таке?

— Те саме, тільки видно, з ким говориш.

— Ого! — вигукнув Джіммі. — Хотів би я побачити цей винахід.

— Прошу!

Бентам узяв його під руку і повів до сусіднього кабінету. Медики посміхнулись і мовчки похитали головами.

— Сядьте отут! — підставив Бентам стільця. — Оце й є апарат. Тут натискати, тут набирати хвилю. Якщо не хочете, щоб вас бачили, натискаєте оцю кнопку.

У верхній частині апарата білів екран двадцять на тридцять сантиметрів.

— Хіба з Америкою можна говорити по цьому? — знову недовірливо запитав Джіммі.

— Звичайно, можна.

Бентам ледве стримувався, щоб не розсміятись, і гарячково мізкував, як вийти з такої халепи. Чи вже доводити жарт до кінця? Ясно було, що Джіммі Кук ще живе в епоху капіталізму. До чого могла призвести відвертість? Він явно не зможе її сприйняти. Взяли б тебе та й перекинули отак на двісті років уперед… Нормальному людському мозку таке перенести важко.

— Я б хотів поговорити з Нью-Йорком, — перервав його думки Джіммі.

— З ким саме? — за звичкою запитав Бентам і схаменувся. Та пізно. Ниточка заплутувалась.