Розділ «КІНЕЦЬ, ЩО ВИЯВИВСЯ ЄДИНО МОЖЛИВИМ»

Джіммі одягся й вийшов. Дома не сиділося. Хотілось поділитися з кимось враженнями. Вулиці кишіли людьми. Стільки пішоходів Джіммі ще не бачив ніколи. Всі немов зговорились залишити свої машини й зустрітись під похмурим зимовим небом або в ресторанах чи кондитерських. Звідусіль лунали вигуки, жваві й нестримні. Джіммі прислухався до гомону. Перекрикуючи одне одного, люди говорили всі разом. Кожен бачив те, що й інші, але кожному здавалось, що він таки бачив більше, помітив те, чого інші не помітили.

Джіммі зайшов до найближчої кафе-кондитерської, де інколи снідав. Зал був переповнений. Ледве знайшов вільне місце біля великого стола. Літні чоловіки й жінки сиділи за чашкою гарячого шоколаду, коментуючи останню подію. На Атоммена навіть уваги не звернули. Він замовив собі склянку кави й прислухався до бурхливих дебатів.

Гамір у кафе помітно посилився. Хтось приніс кілька примірників екстреного випуску газети. Почалось колективне читання за столами. В газетах не повідомлялось нічого нового, крім того, що кожен бачив на власні очі, але всі слухали уважно. Тільки час від часу який-небудь всезнайко перебивав читання зауваженнями в адресу журналістів. Потім якийсь чубатий хлопець заліз на стіл і заплескав у долоні, просячи уваги. Всі повернулись до нього. Хлопець сказав, що його друг в обсерваторії тільки-но повідомив важливу новину. Перед об’єктивом танка пролетіли якісь тварини, схожі на велетенських кажанів. З’явився і плазун надзвичайно великих розмірів.

Слова хлопця викликали в залі ще дужчий гомін.

— Люди там є! — говорив старик, що сидів поруч з Атомменом. — Згадаєте, що я вам казав! Люди там є. Ото було справжнє селище. А очі… очі в лісі не можуть не бути людськими.

Хтось заперечив, мовляв, треба почекати, що скажуть спеціалісти.

— А вони хіба що: більше бачили, ніж ми? — встряла в спірку дружина старика. — Нога ж перед самим екраном промелькнула? Людська нога.

Знявся регіт. Очевидно, всім хотілося, щоб на планеті були люди, але все ж таки зразу погодитися з цим нелегко. Та ще при таких непереконливих доказах.

Атоммен допив каву й вийшов. У кіоску поруч, де теж товпились люди, взяв кілька газет, але в коментарях і поспіхом написаних репортажах не знайшов нічого цікавого. Набагато цікавіше говорили самі люди. До вечора Джіммі наслухався стільки дивовижних і кумедних припущень, що кінець кінцем остаточно заплутався і вже не пам’ятав, що він бачив на екрані, а чого ні. Але був майже певен, що люди на планеті є. Одні твердили, що очі з-за дерева — ніякі не очі, а лінзи старовинного бінокля. Такими біноклями користувались на Землі років сто тому. А коли є бінокль, то за ним повинні бути й очі. Інший наполягав на тому, що зовсім ясно бачив на величезній нозі щось подібне до шкіряного черевика. А якась жінка розчулено запевняла, що біля халуп грались дітки.

Джіммі сміявся і в думці лаявся, але й сам був настільки захоплений, що, коли втручався в розмову, мимоволі починав вигадувати подробиці, яких на екрані й близько не було. Навіть цілком серйозно посперечався з чоловіком, якому привидівся бінокль, і сказав, що то, може, зовсім не бінокль, а звичайні окуляри. І негайно знайшлися люди, що підтвердили його думку.

— Правильно! — казали вони. — З такої близької відстані навіщо дивитися в бінокль? Ця людина, мабуть, короткозора, через те й підійшла до самого дерева, щоб краще розгледіти танк, який, певна річ, здивував її.

Наслухавшись різних вигадок, Джіммі подався додому, щоб не проґавити вечірніх коментарів.

Настрій був бадьорий, але в голові все так переплуталось, що коли б його хто запитав про бачене на екрані, Атоммен поклявся б, що там були і страшні хижаки, і діти, і люди в чоботях, і біноклі, і окуляри, і крокодили, і носороги, і багато іншого.

«Так, — думав собі Джіммі, — плітки плітками й залишаються! Як колись, так і тепер, за кілька хвилин з мухи слона можуть зробити».

Рівно о дев’ятій годині вечора на екрані з’явився сивий академік. Важке слов’янське прізвище його Джіммі не міг запам’ятати. Запам’ятав лише те, що то — шеф Гімалайської обсерваторії і від імені Планетної ради звертається до всіх громадян земної кулі.

Академік виголосив довгу і, на думку Джіммі, закручену промову спочатку російською, потім англійською мовою. Температура того дня на планеті була така-то, вологість повітря — така, склад повітря — майже такий самий, як і на Землі, тільки трохи більше кисню і ксенону, але менше аргону й гелію. При такому складі атмосфери земна людина може жити там без скафандра, тим більше, що атмосферний тиск майже не перевищує земний.

Далі академік розповів про електричну насиченість повітря, про силу тяжіння й заходився викладати свої думки щодо вірогідного походження планети і її місця у Всесвіті.

— Цей дідуган скаже нарешті що-небудь людське чи ні? — злився Джіммі. — Думає, когось цікавлять його теревені!

Визначивши тип планети, вчений почав говорити про флору та фауну. На цьому питанні він зупинився недовго, бо, мовляв, тут мають слово спеціалісти, але вже й тепер можна стверджувати, що флора та фауна хоч формою і відрізняються від земних, все ж дуже близькі до наших. На жаль, танк швидко припинив передачі, і багато чого, мовляв, побачити не пощастило…

— Флора-фауна, флора-фауна! — передражнив його Джіммі. — Ти краще скажи, чи є люди серед цієї флори, чи немає?!