Розділ «КІНЕЦЬ, ЩО ВИЯВИВСЯ ЄДИНО МОЖЛИВИМ»

— Ти прекрасна дівчина.

— Так, значить, я подобаюсь тобі? — ще дужче зраділа Марина. — Признаюсь: я страшенно люблю подобатись іншим.

— Питаєш, чи подобаєшся? Слово це дуже слабке…

Він сказав би все до кінця, бо від рішучості аж зашарівся, але дівчина перебила його:

— Старі люди таки правду кажуть, що я невихована. Бач, тільки про себе розповідаю. Ходім погуляємо і будемо говорити тільки про тебе.

— Нічого цікавого в мені нема, — трохи розгубився Джіммі.

— Ні, я хочу, щоб ти розповів мені про себе все. Я повинна знати, як ти жив досі, щоб обрати правильний метод виховання. Так чи ні?

Джіммі знехотя підкорився. Хвилин через десять машина довезла їх до підніжжя порослого негустим сосняком пагорба. День був прохолодний, але сонячний, у видолинках де-не-де блищали калюжі. Марина дістала з кишені спортивної куртки флакончик з якимись таблетками і простягла кілька штук товаришеві:

— На! Проти нежитю. У такому взутті ноги скоро промочимо. І починай розповідати!

Джіммі спробував повернути все на жарт:

— Учителька з тебе хороша, якщо ти ладна через мене навіть нежитю схопити.

— Таблетки допоможуть. А ти не викручуйся! Починай!

— З чого починати?

— З народження.

— Ну, що ж… — засміявся Джіммі і почав змальовувати портрети давно померлих діда та баби, і матроську харчевеньку, і Чикаго, і коледж. Скоро він так захопився, що лише дзвінкий регіт Марини, яким вона зустрічала дотепні розповіді, на мить збивали його з пантелику. Але, дійшовши до свого фантастичного воскресіння, Атоммен раптом втратив дотепність. Накопичені за останні місяці страждання з новою силою вп’ялися йому в серце, і він заговорив просто й відверто, — можливо, вперше в житті, — не збрехавши жодного слова.

Він бачив, що Марина не розуміє його, але щиро співчуває, і засмучені очі її примушували Джіммі бути ще відвертішим і безжальним до себе. Він розповідав, як боявся більшовиків, про Бентама, Світозара, про свої кумедні спроби на ниві журналістики, про чорний запійний період. І дівчина жодного разу не всміхнулась. А коли він кінчив, у темних очах її блищали сльози.

— Як мені жаль тебе! — зітхнула вона.

Джіммі потер долонею лоб, наче хотів прогнати сумні спогади, і спробував усміхнутись:

— Ні, Марино, твоє співчуття мені не допоможе. Коли такому, як я, що-небудь і допомогло б, так тільки твоя життєрадісність, твоя веселість. Давай ще посміємось! Ти ж сама казала, що сміх — наймогутніша зброя проти розпачу.

Марина мовчала. Почався спуск. Джіммі помітив, що її маленькі тендітні черевички в грязюці. Від цього дівчина була йому ще ближчою, і, дивлячись на тендітну, мов билинка, постать дівчини, Джіммі раптом відчув у собі непереборне бажання схопити її на руки й понести кудись далеко-далеко, де вони на все життя залишаться тільки вдвох.