Розділ «КІНЕЦЬ, ЩО ВИЯВИВСЯ ЄДИНО МОЖЛИВИМ»

Мовчки сіли в теплу машину. Марина скинула туфлі й панчохи і підібгала ноги на сидіння. Не втримавшись, Джіммі швидко нахилився до маленької порожевілої од холоду ніжки і почав розтирати її долонями. Марина сумно посміхнулась і несміливо погладила його по голові.

— Обіцяй мені, що не будеш більше пити!

Джіммі здивовано підвів голову.

— Можеш дати слово? Ну? А я пообіцяю тобі бути хорошою вчителькою.

— Гаразд! — радісно засміявся Джіммі. — Даю слово. Все одно все випив. Одна пляшка лишилась.

Останні слова дівчини розбудили в його душі надію на щось хороше, схоже на щастя, якого він уже й сподіватись перестав…

До квартири Атоммена під’їхали пізно ввечері, стомлені, але веселі. Марина, пообіцявши заїхати по нього і завтра після обіду, коли кінчаться лекції в університеті, пустила машину з такою швидкістю, що у Джіммі аж дух перехопило.

«Яка ж вона дитина! — думав він, доки ліфт підіймав його на сімнадцятий поверх. — Дивна і незрозуміла дитина! Дитина, яка не боїться летіти до зірок і боїться нежитю». А чи не здаються йому всі люди довкола такими самими дітьми?

Це питання стурбувало його і, щоб розвіятись, він почав насвистувати собі під ніс.

Перше, що впало йому в вічі, коли розчинив двері, була відкупорена пляшка віскі на столі. Джіммі голосно засміявся, вхопив пляшку і, не перестаючи посміхатись, перехилив її догори дном над унітазом. Дзвінке булькання пекучої рідини сповнило його душу такою насолодою, якої він ніколи не відчував, п’ючи.

Марина прийшла і на другий день, і на третій, і на четвертий. Настав такий період, коли для Джіммі не існувало більше нічого, крім цієї невтомно жвавої дівчини; період, коли вона безроздільно володіла всіма його думками, почуттями і мріями, які знову прокинулись у ньому; період, коли він жив тільки для неї і завдяки їй.

Але це не був період тихого безхмарного щастя, про яке мріяв Джіммі. То був час солодкого оп’яніння від близькості її, коли вони залишались самі, і болісно-розпачливих ревнощів, коли вона тягла його за собою у компанію своїх численних друзів.

А це Марина останнім часом робила дедалі частіше, і дедалі рідше випадало щастя побути самим. Довгими ночами Джіммі марно сушив голову над тим, чи вона навмисне почала уникати побачень, чи це в неї виходило якось підсвідомо. Він намагався виправдувати її, примушував себе думати, що дівчина не повинна ради нього поривати з своїм середовищем, що, навпаки, він повинен пристосовуватись до неї та її друзів. Але й таке пояснення приносило дуже мало втіхи.

А Марина ставилась до нього так самісінько, як і раніше. Вона була то щира й ласкава, то сувора й вимоглива, то уважна й співчутлива, то безжальна в оцінці його вчинків. Але Джіммі бачив, що так вона поводиться з усіма своїми друзями, і це викликало в ньому болісні приступи ревнощів, які він старанно намагався затамувати.

Джіммі помічав і те, що Марина пишається своїм новим другом і це спочатку радувало його, але часом черв’ячок сумніву підказував, що так пишається й дитина, показуючи іншим свого строкатого паяца.

Коло, в якому вільно й невимушено почувала себе Марина, складалося з найрізноманітніших юнаків і дівчат. Тут можна було зустріти і лауреатів національних та міжнародних премій, і спортсменів з світовим іменем, і астронавтів, увінчаних славою десятків героїчних подвигів; траплялися й люди, чиї заслуги, можливо, полягали тільки в невичерпній дотепності, і інженери та економісти, про яких Джіммі несподівано дізнавався, що то, між іншим, прославлені співаки чи художники. Були й дівчата, набагато вродливіші за Марину, і такі, яким варто було розкрити вуста, як усі замовкали, збираючись почути найкомпетентнішу думку з даного питання.

Це були люди, дуже різні характером і темпераментом, але всіх пов’язувало щось спільне: безмежна довірливість і, як здавалось Джіммі, наївність, полум’яне поривання до дії, до якої ніхто не примушував їх силою, дивна енергія і прагнення розгадати таємниці природи.

Часом хтось із цих людей зникав на деякий час, вирушав у далеку експедицію чи десь закінчував наукову роботу. Потім з’являвся знову, і першим обов’язком компанії було обговорити його працю.

Джіммі з подивом спостерігав, як співак годинами міг говорити про пекучу технічну проблему або спортсмен робив глибокий аналіз картини економіста-художника.

Потім починалися розваги. Але й вони ґрунтувались на цілій системі дивних принципів і традицій і являли собою справжню науку. Це були і домашні концерти, і карнавали, і спортивні змагання, і дивні ігри, і танці. Всі ці інженери, лікарі, філософи, економісти, спортсмени виявлялись і в розвагах не менш дотепними і винахідливими, ніж у своїх трудових буднях. При цьому чистота нравів бідолашному Атоммену здавалась майже неземною.