Розділ «КІНЕЦЬ, ЩО ВИЯВИВСЯ ЄДИНО МОЖЛИВИМ»

— Почекай, скажу. А ти не приїдеш до мене? Я не можу вийти, перебуваю під домашнім арештом. Батько злий, аж іскри креше… М-м-м! Жах один! Ну, я чекаю!

Мов ошалілий метнувся Джіммі до ліфта, спустився в підземний гараж і так рвонув звідти, що пообдирав кілька сусідських машин. Чи не вперше гнав він автомобіль з такою швидкістю. Всі тривоги зникли. Їх заступила бурхлива радість, викликана ласкавим голосом Марини.

Дівчина зустріла його біля входу, одягнена в довгий халат, який придавав більше жіночих чар її дівочій постаті. Але поводилась мов дитина. Не встиг Джіммі переступити поріг, як Марина повисла у нього на руці й потягла до своєї кімнати.

— Слухай, ми ж не бачилися з тобою… скільки? День, два… почала лічити вона, загинаючи пальці. — Ну, як, сподобалась тобі нова планета? Сядь отут! — і Марина силоміць всадовила його на дивані. — Чого тобі хочеться? У батька в кабінеті є вино, але тобі не можна. Хочеш чогось солодкого?

Атоммен погодився на солодощі, подумавши, що вино тут слабке і тільки роздратує. Коли Марина знову ввійшла в кімнату з повним підносом делікатесів, Джіммі поцікавився, чого вона перебуває під «домашнім арештом» і чи не буде нечемним, якщо він запитає, чого не ночувала вдома.

— Літала на Монблан, — розсміялась Марина.

Прочитавши на його обличчі страшенний подив, вона вирішила пояснити точніше:

— На Монблан. В Альпах.

— Ну, знаю, знаю! — заблимав очима Джіммі. — Що ж ти там робила?

— У мене в тамтешній обсерваторії друг є. Так я й літала до нього, думала, може, якось влаштує мене в першу експедицію на Терру Секунду. — Марина знову засміялась. — А сказала батькові — так він таку бучу зняв: «Ніякої Терри Секунди! — каже. — Сидітимеш у хаті цілий тиждень і спробуй вийти!..» Страшенно розсердився.

— Тебе бити мало, — серйозно сказав Джіммі. — Ну, і як же з експедицією?

— На жаль, нічого не вийшло. Цей товариш — важка людина. «Не можу» — та й годі. Не захотів і пальцем поворухнути. Сказав, що я вередлива дитина, а в першу експедицію потрібні серйозні люди. Ну, а про другу експедицію, каже, можна буде подумати. З другим рейсом будь-що поїду. Нехай мене не називають Мариною, якщо моя нога не ступить на Терру Секунду! Ой, як там цікаво! Бачив тварин?

— Марино, — сумним тривожним голосом перебив її Джіммі. — Ти справді думаєш поїхати туди?

— Аякже, обов’язково. І ніхто не спинить мене. А батько до того часу перекипить.

— Марино, — знов обізвався Джіммі. — А не здається тобі, що тут є люди, які страшенно сумуватимуть без тебе?

— Та! Мої вже звикли не бачити мене місяцями.

— Я не про них. Є люди, які не звикли до цього і не хочуть ні на день розлучатися з тобою.

Дівчина блимнула на нього спантеличено, потім раптом сплеснула руками:

— Ти сумуватимеш, Джіммі?

— Хіба не знаєш?