Розділ «КІНЕЦЬ, ЩО ВИЯВИВСЯ ЄДИНО МОЖЛИВИМ»

— Спасибі. Дозволь мені піти звідси!

— Зажди! — підійшла до нього Марина. — Ти сердишся на мене?

— Не серджусь.

— Сердишся. Я ж бачу. Ну, скажи: хіба я можу вийти за тебе заміж, коли не кохаю тебе по-справжньому, від щирого серця?

Джіммі не відповів.

— Ти збираєшся йти звідси? Не розумію, чому. Адже наша дружба стане ще кращою, якщо ти любиш мене!

— Ми повинні розлучитися! — рішуче промовив Джіммі. — Ти не розумієш тільки цього, а я, Марино, взагалі і досі не розумію, що ти за людина. У цьому все горе. Спасибі тобі за дружні почуття. Вибачай, але мені вже остогидло бути тільки «цікавою» людиною. Це висмоктало з мене всі сили. Прощавай!

Марина більше не намагалась утримувати його. Провівши Джіммі з якоюсь сумною урочистістю до дверей, вона повернула в кімнату і гірко заплакала.

Атоммен пішов з гідністю, на яку раніше був не здатний. Тепер уже остаточно все з’ясувалось. Джіммі до кінця збагнув, що він не може далі жити серед цих людей, усі спроби виявились марними. І як він взагалі міг на щось сподіватись, мріяти про якесь щастя? Можливо, Марина — виняток? Все одно! Інші жінки відповіли б йому те саме, бо й вони не змогли б покохати його, людину двохсотрічної давнини. А Марина, можливо, навіть краща за інших. Але й вона всього-на-всього тільки дитя своєї епохи. Її ласкаве й безтурботне серце так само незрозуміле для нього, як і все те, на чому цей світ стоїть…

Захоплений думками, Джіммі швидко йшов вулицею. На серці стало легко. І це дивувало Атоммена. Що ж, біль, мабуть, прийде потім.

Але куди ж це він так поспішає? Раптом згадав: додому, до віскі, а його катма. Що робити?

«Покінчити з собою!» Це рішення блискавично промайнуло в його свідомості. І не стурбувало анітрохи.

Дивно! Як він не подумав про це раніше? А ідея така проста, така логічна й закономірна, як звичайна арифметична сума. Колись Джіммі дуже боявся смерті, а тепер вона постала перед ним у своїй природній формі. Всі близькі йому люди давно вже мертві. Вони теж боялися смерті і не хотіли вмирати, прагнули жити й жити, щоб побачити те, що буде після них. А він уже побачив майбутнє і тепер зовсім спокійно міг повернутись до своїх близьких. І якнайшвидше! Не зволікати! Ані години більше!..

Джіммі почав енергійно міркувати, як покінчити з собою. Зброї нема. Отрута — де її дістанеш? Залишалось єдине: Гудзон, добрий старий Гудзон, який досі дав притулок не одному невдасі. Де ж вона, та річка?

Атоммен зупинився орієнтуючись. Згадав, що їхав сюди машиною, а машини нема. Забув біля Марининого будинку. Дарма! Нащо йому зараз машина? Навіщо людині автомобіль, якщо вона вирішила втопитись?

Раптом такий спокій здався Атоммену підозрілим. Звідки ця байдужість? Раніше боявся, а тепер аніскілечки. Хіба ж так кінчають самогубці?

По спині побігли дрижаки. Стало лячно. Не смерті боявся, а цієї холодної байдужості, з якою думав про смерть. Звідки вона? Чи не від упевненості, бува, що тут не обірветься його життя, що не наважиться втопитись?

Джіммі тільки тепер помітив, що йшов у протилежному напрямку. Он там, під тротуаром, синіє його машина. У нього аж в очах потемніло, всю істоту охопило якесь жахливе нетерпіння. Мерщій! Мерщій! Це можна зробити і з вікна. Навіть легше. Щоб утопитись, треба чекати до смерку, до того ж він трохи плаває.

Атоммен ускочив у машину і щодуху погнав додому…

Швидкісний ліфт, якого Атоммен раніше недолюблював, за кілька секунд підняв його на сімнадцятий поверх. Джіммі кинувся до дверей, штовхнув їх ногою, відчинив двері кабінету — і застиг на порозі. На дивані біля книжкової шафи сидів Едуард Бентам.