Розділ «КІНЕЦЬ, ЩО ВИЯВИВСЯ ЄДИНО МОЖЛИВИМ»

— Невже? Всі так кажуть, — радісно вигукнула вона. — Що ж подорож у Космос не може не змінити людину…

Вони вийшли на вулицю, і маленька Маринина спортивна машина вітром понеслась уздовж бульвару. Граціозно тримаючи лівою рукою кермо, дівчина раз у раз зверталась до свого супутника, який марно намагався подолати хвилювання.

— Ви собі не можете уявити, які почуття і думки переживає людина, коли опиняється далеко від Землі, в непроглядній ночі, серед холодних світил.

Сповнена сильних вражень, Марина не могла не ділитись ними з першим-ліпшим. І дитяче захоплення, з яким вона говорила, робило дівчину ще кращою і привабливішою.

Джіммі сидів мовчки. Машина мчала незнайомим шосе десь далеко за містом. Зменшивши швидкість, Марина поклала руки на тоненькі коліна, обтягнуті спортивними брюками. І говорила й говорила без упину, заново переживаючи свою першу космічну подорож.

— Ні, вам важко навіть уявити все це! Ви кажете, що я змінилась, стала серйознішою. Це правда. Але я стала серйознішою зовсім не від страху, не від думок про смерть. Про неї ми рідко згадували. І зовсім по-іншому. На Землі знаєш: настане кінець, спалять тебе в крематорії, покладуть в урну, і ця урна буде єдиним спогадом про тебе. Умреш, але як частка людства. А коли опиняєшся там, далеко-далеко від Землі і від Сонця, де навіть зорі не блищать, раптом перестаєш почувати себе часткою людства. Тобі починає здаватись, що ти порошина цієї незрозумілої вічності. Ходиш по кораблю, робиш щось людське, намагаєшся не думати про це, а не можеш. І знову думаєш, думаєш… Глянеш в ілюмінатор — той самий морок і ті самі зорі, і не чуєш ніякого шуму, не сприймаєш руху — абсолютний спокій. Але подивишся на прилади — машина пролітає сотні тисяч кілометрів за годину. А ти не помічаєш цього, бо це не земний рух, бо він можливий тільки там, далеко від усього земного. І починає тобі здаватись, що ти зовсім не рухаєшся, а висиш і вічно висітимеш у цій безконечності, яку твій мозок навряд чи зможе коли-небудь по-справжньому збагнути. І знову перестаєш почувати себе людиною, і знову здаєшся самому собі космічною порошинкою, яка рухатиметься отак без кінця, вічна, як Всесвіт, всемогутня, як його таємничі закони…

Марина замовкла мов заворожена, потім зітхнула, наче прокинувшись, і повела далі:

— Крім мене, були там і інші новачки. Вони теж вперше вирушали в подорож до віддалених кутків сонячної системи. І їх хвилювали такі самі почуття. Я не кажу «думки», бо це не зовсім точно. По-нашому я почала думати лише тоді, коли перед очима знову з’явилась рожево-голуба куля Землі. А там навіть не думаєш, а якось усвідомлюєш, неоформлено і таємниче. Старі досвідчені космонавти сміялись над нами. І добре. Від них і ми заражалися сміхом. Повірите, я тільки там збагнула справжнє значення сміху. Очевидно, сміх — найбільш людське у людини. І коли я часом втрачала цю здатність, сили залишали мене, я починала відчувати, що не можу більше, що мені обов’язково треба вилізти з корабля, злитися з Космосом, зайняти в ньому своє місце вічної порошинки. В такі хвилини, певно, беруть верх якісь невідомі нам закони матерії. Подібне до цього почуття, виникає, коли стоїш на дуже високій кручі, і раптом тебе охопить безпричинне бажання стрибнути в прірву. Тільки те, перше, — набагато сильніше, з ним людська воля не може змагатись. В таких випадках нас зачиняли в окрему кабіну і розповідали або читали смішні анекдоти. То були єдині ліки.

Джіммі не розумів її. Та він і не намагався зрозуміти. Сам того не помічаючи, він зосереджено дивився на обличчя дівчини, оповите дивним сяйвом, тим ореолом, яким оточували стародавні художники образ мадонни, що зреклася всього земного, линула духом до вічності.

— Ні! — спохватилась раптом Марина, весело тріпнувши чорними косами. — Цього ні розповісти, ні змалювати! А перед тими вченими й космонавтами, які, мов справжні господарі, розгулюють по Всесвіту, нам треба шапку скидати, вклонятись їм у пояс! Що ви про це думаєте, друже? У вас не з’являється інколи бажання полинути до зірок?

— Тепер уже ні, — відповів Джіммі.

Дівчина не второпала. Вона думала, що в нього відпала охота до подорожі після її розповіді, і засміялася з почуттям переваги. А Джіммі відповів так, бо відчував, що тепер, коли вона поруч, він хотів би бути тільки з нею. Атоммен і сказав би Марині це, але вирішив, що слова звучатимуть як банальний комплімент, а хвилювання його було щире й глибоке.

Марина озирнулась довкола, глянула на годинник і знову засміялась:

— Між іншим, де ми зараз і куди їдемо?

— Не знаю.

— Ну, дарма! їдемо якоюсь дорогою, а вона обов’язково доведе нас до людей. Це не те, що серед зірок. А сьогоднішній день я все одно вирішила присвятити повністю вам. Хочете, пройдемось трохи пішки?

Джіммі мовчки кивнув головою. Хвилювання, яке було трохи вгамувалось, тепер охопило його з новою силою. Марина вирішила присвятити весь сьогоднішній день йому! Він не думав, не хотів сушити голову над тим, що можуть означати ці слова. Нестримна радість і пекучий біль боролися в його душі. Хотілось гукнути на весь світ: ні, нехай так буде не день, а все життя, всю вічність, як ота, що існує серед зірок!

Залишивши машину на обочині, вони попрямували поруч вологим бетонованим шляхом.

— Я перед вами дуже завинила, — після довгої паузи несподівано обізвалась Марина. — Тоді я образила вас. Але ви поводились дуже непристойно з нашої точки зору. А ми ж не знали…

— Нічого, я вже й забув про це.