Розділ «КІНЕЦЬ, ЩО ВИЯВИВСЯ ЄДИНО МОЖЛИВИМ»

— А весело було тоді на морському дні, га? — залилась Марина дзвінким дитячим сміхом. Вона, мов дівча, не могла довго почувати себе винною. — Вам сподобались мої друзі?

— У вас їх, мабуть, багато? — ревниво запитав Джіммі.

— О, чимало! І всі до єдиного — чудові люди! Я поганих органічно не переношу.

Марина й не гадала, як болісно стислось у нього серце від її невимушеності. Джіммі відразу змарнів. Обличчя стало похмурим і замкненим.

— Що з вами? — запитала дівчина. — Ви тоді були веселіші, хоч і думали, що потрапили у ворожу країну.

— Ні. Нічого.

— Неправда. Я ж бачу. Ви щось приховуєте. Вам тяжко?

Джіммі вимучив щось подібне до посмішки:

— Тяжко? А від чого мені може бути легко, коли я сам один, коли я нікому не потрібен, коли не можу второпати, що відбувається навколо, а люди не люблять мене, і я не можу їх полюбити?

— Чому? Хіба до вас погано ставляться?

— Де там! Навіть занадто добре. Так добре, що мені аж нудно часом стане, що ні з ким полаятись. Ну та вам цього не зрозуміти, Марино. Так само, як і я не розумію ваших зоряних переживань.

— А ви розкажіть! Я постараюсь зрозуміти. Мені хочеться зрозуміти вас.

Взявши його під руку, вона запитливо заглядала йому прямо в очі своїми великими чорними очима, і в них не було ані краплини образливого жалю. Джіммі помітив це і наче враз витверезився.

— Все одно не зрозумієте. Давайте краще поговоримо про щось інше. Я Дуже вдячний вам за ваше бажання поспівчувати мені.

— Хіба я співчуваю? Я хочу допомогти вам. От ви кажете, що ви самотній. Гаразд. Віднині я зараховую вас до своїх найближчих друзів. Згода?

Атоммен сумно посміхнувся. Її слова звучали так, як слова маленької дівчинки, яка говорить своїй подружці: «Не плач, я дам тобі погратись моєю лялькою». Яке дивне, яке прекрасне і яке наївне створіння була ця Марина! Її Джіммі не розумів так само, як і всіх людей цього світу. Але він любив її. Це Джіммі відчував тепер так сильно, як ніколи раніше, і як ніколи раніше усвідомлював усю безнадійність свого кохання. Що це за любов, і звідки вона взялась, щоб тільки штовхнути його на шлях повного розпачу? Очевидно, єдине, що чоловік може любити, не знаючи його, — так це жінка. Як прагнув він цієї зустрічі, і як він зараз кляне її!

— Ви хороша дівчина, Марино, — помовчавши, промовив Джіммі. — У вас багато друзів, і всі, як ви кажете, чудові люди. Навіщо вам потрібен і поганий друг?

— Хіба ви поганий? — зворушливо просто запитала вона.

— Поганий, і до того ж без перспектив на покращення. Коли б я ці двісті років не проспав, то, може б, і я був не гіршим за вас, а так… Страшенно великий стрибок треба робити. Не під силу мені.

— Я не розумію вашого розпачу.