Розділ «КІНЕЦЬ, ЩО ВИЯВИВСЯ ЄДИНО МОЖЛИВИМ»

— І не зрозумієте, люба дівчино.

— Значить, ви відмовляєтесь дружити зі мною? — сумовито промовила вона.

Джіммі глянув на неї й розгубився. Щоки його вкрились червоними плямами.

— Не знущайтесь наді мною! Давайте краще говорити про інше! Може, поїдемо далі?

— Поїдьмо! — несподівано повеселішала дівчина. — Треба десь попоїсти. Давайте до машини наввипередки! Хто кого!

Не встигла й останніх слів доказати, як раптом підстрибнула, мов кізка, і помчала дорогою до машини. Джіммі було завагався, потім і собі подався за нею, охоплений її життєрадісністю. Але наздогнати не зміг; алкоголь і тривала бездіяльність давалися взнаки.

Незабаром вони вже мчали широкими вулицями невідомого міста. Марина знову була колишнім веселим і задерикуватим дівчиськом. Наче цієї серйозної розмови між ними й не існувало.

— Давайте не питати, що це за місто! Хочете? — запропонувала вона. — Щоб не знати, де ми були.

— Я й так його ніколи не забуду, — озвався Джіммі. — Через те, що воно буде в моїх спогадах пов’язане з вами.

— Справді? І ви завжди згадуватимете мене? Це приємно.

— З тієї самої хвилини, коли я вперше побачив вас там, під водою, я не переставав думати про вас.

— А гарно було там, правда? Ви спочатку сподобались мені, потім стали чудним, а в кінці прямо-таки розізлили мене.

Атоммена це зачепило за живе, але вона, нічого не помічаючи, вела далі, весела й жвава:

— Слухай, доки ми будемо «викати» одне одному? Я ж зарахувала тебе до своїх найкращих друзів. Хочеш, я стану твоєю вчителькою? Сам же казав, що багато дечого в нашому житті не розумієш. А мені, знаєш, як весело буде! Набридло, що все мене та мене повчають.

— Я згоден, — посміхнувся Джіммі. — Учителів, правда, й я не люблю, і мені теж остогидло, що всі повчають мене. Ну, а такого вчителя ще не мав, і цікаво спробувати. Але повинен попередити, що я з тих, які важко сприймають науку.

— Ще краще. Матиму змогу перевірити свої сили. Доведеться вдаватись до особливих педагогічних методів, якщо звичайні не допоможуть.

Атоммену здалося, що в цих словах є якийсь потаємний смисл. Натяки завжди викликали в ньому тривогу.

Зайшовши в перший-ліпший ресторан, вони замовили собі щедру вечерю. Веселий настрій не залишав їх. Джіммі в присутності цієї жвавої, мов ртуть, невгамовної дівчини був немов п’яний, і нерадісні думки, які не давали йому спокою до останнього часу, наче рукою зняло. Марина без угаву торохтіла про якісь чудні пригоди, які Джіммі навіть не пробував зрозуміти, але весело сміявся, коли дівчина посміхалась, і ставав серйозним, коли вона з кам’яним виразом обличчя підводила «фундамент» під несподівано кумедну розв’язку історії.

— Я не розумію, чому дехто вважає мене нехорошою і невихованою? — говорила вона, до того ж так весело, немовби стверджувала протилежне. — І батько з матір’ю, і брати — ну всі. Тільки й торочать, що я їм завдаю багато клопоту. Коли це справді так — яка ж з мене вчителька вийде?

Джіммі дивився на неї закоханими очима: