Розділ «КІНЕЦЬ, ЩО ВИЯВИВСЯ ЄДИНО МОЖЛИВИМ»

Джіммі відкрутив кришечку патрона і витяг скручений у трубку великий білий конверт. Розірвав. На мережаному цупкому папері з золотим вензелем було надруковано якесь запрошення. Голова міської ради Нью-Йорка Роберт Блекрівер та його дружина запрошували Дж. Г. Кука на невеличку дружню вечерю, влаштовану з приводу повернення їхньої дочки Марини з космічної подорожі. Вечеря відбудеться… Далі йшла дата, ще одне «запрошуємо» і привітання.

Джіммі знизав плечима і, нічого не розуміючи, ще раз перечитав написане. Нарешті в голові прояснилось. Марина?! Марина… Щось давно забуте торкнулось серця. Перед очима постала русалка з морського дна. Розплетені чорні коси, очі з бісиками, задерикувато-пустотлива посмішка. Марина… Це вона згадала про нього? Вона запрошує його? Десь глибоко в душі спалахнула надія, полохлива й неясна. Ні, не надія на кохання і щастя. То була жаринка життя, яка несподівано заблищала серед попелу приреченості. Так глухої темної ночі перед самотнім подорожнім, який заблукав у пітьмі, спалахує далекий вогник невідомої хатини, вселяючи у зневірену душу надію, що він не сам, що скоро й він знайде притулок.

Раптом Джіммі аж задрижав. Кинув запрошення на стіл і побіг у ванну. Плескався холодною водою і з такою люттю тер обличчя й потилицю, наче збирався змити з себе весь мул останніх тижнів. Потім надів м’який халат, одкинув з лоба мокрий чуб і глянув у дзеркало на жовтаве брезкле обличчя. Вона згадала про нього? Значить, все-таки він ще потрібен комусь? І несміливо, невпевнено всміхнувся до своїх думок, а потім засміявся щиро й голосно. Так не сміявся він давно, дуже давно.

Сповнений енергії, він почав одягатись. Погляд його знову зупинився на запрошенні. Джіммі перечитав його ще раз, і в очах раптом потемніло. Дата! Під листом стояла стара дата! Вечір відбувся два дні тому.

Коліна підломились, і Джіммі знесилено сів у крісло. Пальці його підсвідомо м’яли цупкий аркушик запрошення. Колишня тупа байдужість знову сковувала його мозок. Та й що, власне, сталося? Нічого. Вона повернулася з подорожі, дізналась, хто він, і тепер з властивою нинішнім людям люб’язністю вирішила якось вибачитись перед ним за образу. А він за пиятикою проґавив запрошення. Марина, певно, думає, що Джіммі не хоче прийняти її вибачення, не хоче простити їй. Та й годі. Може, подзвонити? Ні, це вже зовсім ні до чого. Ніщо більше не існує для нього. Лише алкоголь, який приносить забуття.

Скільки часу просидів отак у кріслі — Джіммі й сам не знав. Можливо, спав, а може, просто мозок відмовив. Розбудив його настирливий дзвінок. Атоммен спроквола підвівся, потягся й відчув у суглобах неприємну скованість. Пролежав у кріслі напівроздягнений стільки часу і після холодного душу певно застудився в не дуже теплій кімнаті. Машинально накинув на плечі якусь одежину і почовгав до відеофона. Натиснув кнопку, на екрані спалахнули блідо-голубі промені, заворушились, мов щупальця, злилися докупи і спочатку мов у тумані, а потім чітко й ясно окреслили знайоме жіноче обличчя.

— Марина? — вигукнув Джіммі вражений.

— Я! — засміялась дівчина. — Здрастуйте, друже! А я думала, що ви вже й не впізнаєте мене. Чому ви не прийшли позавчора до нас? Я дзвонила вам кілька раз, а відеофон не відповідає. Чи ви, бува, не сердитесь на мене?

Джіммі і досі не міг опам’ятатись і не відповів. Але згодом, намагаючись не дивитись на екран, тихо промовив:

— Пізно побачив запрошення. А відеофон вимикав, бо нездужав.

— Що з вами? — стурбовано запитала Марина.

— Уже пройшло. А ви ж як?

— Хочете, погуляємо трохи? — несподівано запропонувала дівчина. — Я зараз заїду до вас своєю машиною. Звичайно, якщо ви не зайняті.

Джіммі вагався, не знаючи, що відповісти. І це було не просте вагання. Він ледве стримувався, щоб не сказати «так», з останніх сил опирався прагненню до іншого життя. Але боявся розчарування і нових страждань. Марина ж, очевидно, по-своєму розтлумачила його мовчання:

— Не знаю, може, після нашої розлуки сталися якісь зміни, і ви…

— Ні, ні! — ледве переводячи подих, відповів Джіммі. — Я чекаю вас. Коли ви приїдете?

— Через півгодини.

Марина була такою ж, як він запам’ятав її, і трохи іншою. Обличчя, втративши хлопчачу різкість, зробилось по-жіночому привабливим. І очі ніби стали більшими, серйознішими й задумливими; в їх темному полиску вже не було колишньої задерикуватості. Джіммі помітив це з першого погляду. Та й як він міг не помітити, коли її образ, хоч і затуманений вимушеною розлукою, так глибоко запав йому в серце! Він бачив ці зміни, але був настільки розгублений і зневірений у собі, що не наважувався дивитись їй у вічі. А вона дивилась на нього просто й відверто.

— Ви змінились, — сказала Марина. — Трохи поповнішали, але обличчя бліде й пом’яте. Зразу помітно, що нездужали. Що з вами?

— І ви змінились, — ухилився Джіммі од відповіді.