Розділ «КІНЕЦЬ, ЩО ВИЯВИВСЯ ЄДИНО МОЖЛИВИМ»

— Для першої.

Джіммі потер долонями обличчя, як робив завжди, коли треба було швидко прийняти якесь рішення.

— Візьми і мене з собою!

— Ти що, здурів, хлопче? Ти думаєш, що говориш? Та це від мене й не залежить.

— Тоді я покінчу з собою.

Бентам глянув на нього без подиву. Він просто оцінював свого співрозмовника. І цей погляд був схожий на гостре лезо в обережних руках хірурга.

— Гаразд. Спробую влаштувати. А ти ще раз подумай. Добре подумай! Згадай і Світозарову експедицію.

Якщо ми взагалі коли-небудь повернемось, то не раніше, як через п’ятнадцять-двадцять років…

Атоммен не витримав сталевої напруженості поєдинку, зламався, схлипнув:

— Мені все одно! Не можу більше, Едді!

— Я зрозумів. Через те й кажу, що спробую.

Ніякого співчуття, ніякого жалю не було в його голосі. Тільки спокій і розуміння, на які Атоммену не раз доводилось спиратися. Тому він і не розкис остаточно. Джіммі глянув на Бентама і збагнув, що той, кого він ненавидів, дивним збігом обставин виявився чи не єдиною в світі людиною, яка здатна не тільки зрозуміти його, але і без принизливого жалю запропонувати опору.

Пізно ввечері Едуард Бентам забіг повідомити, що все гаразд. Він не сказав Атоммену, що весь день займався тільки цим питанням, що довелось не одну годину вести переговори з академіями та педагогічними радами; що кінець кінцем справа дійшла до самої Планетної ради.

Трудність полягала в тому, що кількість екіпажу експедиції була дуже обмежена. Експедиція складалася з досвідчених науковців, старих вовків, загартованих у суворій боротьбі з природою, звиклих робити все своїми руками. А в Джіммі не було необхідної підготовки.

Бентаму ледве пощастило умовити одного з наймолодших членів геофізичної групи поступитись місцем на користь Джіммі. Це була дуже велика жертва з його боку: він відмовлявся від щастя першим ступити на Другу Землю. Але хлопець зглянувся над злощасною долею свого далекого предка.

Нічого цього геофізик не сказав Атоммену, тільки запитав:

— Ти задоволений?

— Не знаю, — обізвався Джіммі. Його гризла совість, що так поводився з геофізиком. — Думаю, там і для мене знайдеться якась робота, а це вже зовсім інша пісня. Ех, Едді! — зітхнув він. — Виявилось, я зовсім не підходжу для вашого світу. А серед дикунів, може, чимось і стану в пригоді. Серед них наш брат завжди почував себе як дома.

Сумна самокритика Атоммена розтопила кригу, яка сковувала їх стосунки після тієї сутички. Бентам стримано всміхнувся:

— А коли там немає дикунів? Ніхто ж нічого не знає!