Розділ «ПРИВИД БРОДИТЬ ПО АМЕРИЦІ»

— Звертаюсь до молоді, — ледве переводила подих дівчина. — До тих, кому зоряні ночі часом дорожчі за день. Товариші, не дозволимо, щоб їх у нас забрали! Нехай той, хто не переносить морозу, їде жити на екватор або на Гавайські острови, — куди його душа лежить! Той, кому здається, що без місячних ночей у нього буде кращий апетит, хай їде в Антарктиду! Там вистачить місця для всіх. Ми любимо наш Нью-Йорк таким, як він є: з його зимою, з його теплими й холодними, місячними і зоряними ночами…

Після дівчини, яка закінчила свою промову закликом, щоб усі голосували проти проекту, на екрані з’являлось і зникало багато жінок і чоловіків. Одні схвалювали пропозицію, інші висловлювались проти неї, обґрунтовуючи це переконливими аргументами.

Потім сивий професор почав доводити, що людина на даному етапі розвитку не має потреби через якусь економію збіднювати своє життя, позбавляти себе насолоди відчувати всю багатогранність природи.

Хтось почав глузувати з дівчини, яка відкрила цю чудну для Атоммена дискусію: мовляв, даремно хвилюється, бо кохання залишиться коханням і з не меншою силою і красою процвітатиме під штучним сонцем.

Якась літня жінка з дивною для свого віку бадьорістю рекомендувала всім противникам проекту переселятися на Північний полюс, де зима триває десять, а ніч — шість місяців на рік.

Після неї артист, не додаючи нічого від себе, просто прочитав хороший, на думку Атоммена, уривок з книги якогось письменника про ясну зимову ніч.

Джіммі повеселішав. Оце свобода слова! Він з однаковою цікавістю слухав і тих, і тих, і зрештою не міг сказати, хто з них правий. Кінець кінцем вирішив, що коли б такий проект було запропоновано за його часів, то він все одно не здійснився б, а авторів проекту незабаром знайшли б під колесами автомобіля або вбитими з-за рогу, тому що «Дженерал електрік» та й сотні інших фірм, які тримали в своїх руках монополію нічного життя Америки, навряд чи погодилися б вилетіти в трубу через штучне сонце.

Згодом диктор перервав дискусію, повідомивши, що продовження буде завтра. Джіммі вимкнув апарат і почав одягатись. Визначеної мети в нього не було, але й дома сидіти не хотілось. Він не любив самотності і не належав до тих, кого називають домосідами.

Надворі світило осіннє сонце, але різкий вітерець із затоки наскрізь продував демісезонне пальто. Всміхнувшись, Джіммі подумав, що не завадило б встановити на небі ще одне сонце, і вирішив до з’ясування питання про штучне літо придбати на всякий випадок зимовий одяг.

У Нью-Йорку збігали спокійні ділові будні, керовані якоюсь таємничою мудрою силою. Не було тієї до болю знайомої гарячковості, любої серцю Джіммі, що її породжувала скажена гонитва за доларами. Високі вродливі люди рухались поважно, з осанкою мільярдерів, які цілком усвідомлюють свою непохитну владу; заходили й виходили з магазинів і ресторанів, зупинялись поговорити про погоду, поглядали на сонце і пожвавлювались, певно згадавши про новий проект. Навіть з нескінченного потоку автомашин віяло тим самим спокоєм і впевненістю.

«Що ж, у них, очевидно, є всі права на те, щоб почувати себе спокійними і впевненими», — думав Джіммі, зупиняючись і вдивляючись в обличчя перехожих. Бути забезпеченим, вільним і гордим — довічна мрія сотень поколінь. Цього прагнули всі дрібні люди типу Джіммі, які до самої смерті крутились у шаленому вирі бізнесу. Декому з них — мізерній купці — щастило виринути на поверхню. Тоді вони теж починали ходити поважно, з гордовитою пихою господарів, але в двері вже стукала старість, хвороби. Вони спивались і вдавалися в розпусту, бо влада над подібними собі завжди розбещує. І тоді гордовитість на їхніх обличчях змінювалась жовтим клеймом тваринного страху смерті. Ніщо не могло врятувати їх від цього жаху, бо весь вік свій вони дбали тільки про себе, а те, за що боролись, виявлялось, кінець кінцем, облудою, і навіть найтупіший дегенерат не міг не помітити безцільності своїх зусиль.

А ці люди, які тепер ходять тротуарами міста, чого вони прагнуть? Для чого живуть? Чи стали вони щасливішими? Чи не бракує їм влади над іншими? Адже ця влада була постійним джерелом найбільшого щастя, об’єктом заповітних мрій мільйонів, яких не влаштовувала тільки матеріальна незалежність?..

Траплялись і радісні, і заклопотано-зосереджені, і замріяні, і сумовиті обличчя. Джіммі дивився на них і думав. Думки були хаотичні і невиразні, бо Атоммен не звик міркувати абстрактно, філософськими категоріями. Джіммі, власне, й не ставив собі ніяких питань; вони приходили самі, мов туманне прагнення зрозуміти цей новий світ. Часом здавалося, що то сон або що він таки вмер і попав до раю. Тоді Джіммі несміливо підносив руку, щоб перехреститись, хоч ніколи по-справжньому й не вірив у бога: «Господи, що я зробив такого, що ти взяв мене в рай? Я ж був звичайнісіньким грішним американцем! Куди мені в рай!» Ці слова він говорив напівжартома, але за жартом ховався гострий біль нерозуміння і страх перед новим життям, у якому він не бачив свого шляху.

Та Джіммі не був з тих, хто довго сушить голову важкими питаннями. Природна жвавість здорового організму і неспокійна кров швидко брали гору над нерішучістю і незалежно від нього самого штовхали до дії.

Джіммі зупинився біля вітрини, за склом якої вилискувало кілька автомобілів. Вивіска над магазином свідчила, що тут розподіляють автомашини. Згадалось: Бентам не радив йому брати персональну машину, але Джіммі тільки посміхнувся і рішуче зайшов усередину.

— Можна оглянути авто? — запитав Джіммі.

Працівник магазину підійшов до нього:

— Прошу вас! Що вам потрібно? Ми оце отримали з заводів Детройта нові моделі. Чудові машини!

Люб’язність службовця здивувала його. «Ці люди наче працюють за процент», — подумав Атоммен і заходився розглядати новоприбулі детройтські автомобілі. Це були перлини дивної техніки.

— Я збираюсь купити автомашину, — промовив Джіммі. — Але ще не знаю, яку вибрати.