РОЗДІЛ I. ВИТОКИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

За поширенішою версією, деякі з варязьких конунгів – князів спускаються вниз по Дніпру, захоплюють владу і засновують своє правління. Так, утвердження князя Олега (882-912 pp.) у Києві знаменувало собою об'єднання руської Півночі з руським Півднем. Олег оголосив Київ стольним градом новоствореної держави: „Хай буде Київ матір'ю градам руським”. І сталося це у 882 р., коли він, заманивши і знищивши київського князя Аскольда (за іншими джерелами і Діра), захопив Київ. Походи Олега увінчалися долученням до Русі нових земель і народів – як на правобережжі, так і лівобережжі Дніпра – сіверян, родимичів, дулібів, тиверців, хорватів та ін.

До наших часів дійшли візантійські документи тієї доби, які свідчать про могутню армію Олега, якою він воював з Візантією. Дві тисячі човнів перевозили по 40 воїнів, берегом йшла кінна армія. У „Повісті временних літ” описано новий похід руського війська на Константинополь і укладання русько- візантійського договору. Олегове посольство, що складалося з п'яти осіб, провело переговори у візантійській столиці. Основне питання, що розглядалося, – це данина, яка для дружини була головною метою війни і предметом переговорів з імперією. Договір 911 р., що затвердив усні домовленості 907 р., укладався двома грамотами („двою харатью”): одна завірена візантійським імператором і передана руським послам, а інша, на якій клялися руські посли, була передана імператорові. За цими документами союзні зобов'язання Русі були оплачені візантійським золотом у вигляді данини та іншими торговельними та політичними пільгами. Так, за договором 911 р. Олег виторгував низку поступок: данину по 12 гривен на людину (гривня – злиток срібла шестигранної форми вагою близько 200 грамів), прийняття на довготривале перебування руських послів за кошт греків, право здійснювати вільну торгівлю в містах Візантії, а купців упродовж місяця також утримувати грекам.

У „Літопису руському”[1] зазначається, що за договором русичі і гречини є рівними і відповідальність за скоєні злочини несуть однакову. Записано в тексті і умови відносин, які за нинішніх часів можна назвати дипломатичним протоколом: „Якщо викинутий буде човен вітром на чужу землю, і буде знайдений русами, то ми проведемо його крізь усяке небезпечне місце (...), допоможемо гребцям і допровадимо їх та їхнє майно”. Тобто повернемо назад неушкодженим. Йшлося також про домовленість щодо взаємної участі волонтерів в іноземному війську під час воєнних дій, про повернення злочинців у країну походження. Написаний текст договору двома мовами – давньогрецькою і слов'янською. Розраховувалися літрами (грецькі гроші) – 327,45 г срібла і гривнями – близько 200 г срібла. Слов'яни торгували міддю, воском, хутром, а з Візантії надходили тканини, перець, вино, прикраси тощо. За літературними джерелами, після укладання договору між Руссю і Візантією існували тісні зв'язки: вони діяли спільно проти критських арабів, до походу було залучено руський загін із 700 осіб (за свідченням імператора Костянтина Багрянородного-Порфірогенета, 913-959 pp.).

У IX–X ст. русичі здійснювали й інші походи: на південно- східне узбережжя Прикаспію, відіграли важливу роль в ослабленні Хазарського каганату. З кінця IX ст. причорноморськими степами заволоділи печеніги. У 915 р. князь Ігор (912–945 pp.) уклав з ними мир. Печенізький чинник став відігравати помітну роль у зовнішній політиці, на нього зважала й Візантія. Костянтин Багрянородний наголошував, що печеніги є потенційними союзниками імперії й противагою Русі та Хазарській державі.

На 944 рік склалася антивізантійська коаліція, очолювана Руссю, що об'єднувала печенігів, варягів, кривичів, тиверців та ін. Могутнє військо вирушило на Константинополь. Імператор Роман, діючи дипломатично, зустрівся з ними на Дунаї, а до печенігів, найнятих Ігорем, відправив багаті дари (переважно золото). Мир був потрібен обом сторонам і нова угода 944 р. з візантійцями, що її уклав наступник Олега князь Ігор після чергового походу на Візантію, яка фактично відкупилася від пограбування (за М. Дорошенком), була значно жорстокішою для русичів. Уперше в історії Русі офіційне імператорське посольство з'явилося в Києві. Остаточне підписання договору відбулося в Константинополі. Офіційну делегацію (51 особу) очолював посол князя Ігор.

Розгорнутий письмовий документ про воєнний союз Візантії і Київської Русі – договір 944 р. вважається вершиною давньоруської дипломатичної практики. Проте умови цього договору були менш вигідними від попередніх. У ньому не йшлося про безмитну торгівлю з Візантією, не згадувалося про сплату русичам данини, водночас наголошувалося на зобов'язанні Русі захищати від ворогів візантійські володіння в Криму. Русь зобов'язувалася не пускати так званих чорних болгар на грецькі землі, їм дозволялося ловити рибу, але заборонялося зимувати в гирлі Дніпра. Заборонялося також втручатися у справи Корсунської землі в Криму.

Слід зауважити, що під владою Ігоря було двадцять „світлих князів руських”, які збирали данину з місцевого населення. За звичаєм, руські князі у листопаді виїздили на полюддя, тобто збирати данину з підлеглих племен, а в квітні поверталися водою до Києва. Пізніше караваном завозили назбиране в Царгород. Подвійне збирання полюддя з древлян спричинило бунт проти Ігоря, якого було страчено.

Відома політична діячка тих часів княгиня Ольга (945 – 964 pp.) після загибелі свого чоловіка Ігоря помстилася за нього деревлянам. За переказами, за її наказом запрошену до Києва делегацію деревлян живцем закопали, інших гостей спалили в бані, а їхню столицю Іскоростень хитро підпалили: княгиня взяла як данину від кожної хати по три горобці і голуби, які повернулися із запаленими трутами до своїх домівок. Ці факти свідчать про звичаї тих часів, мистецтво дипломатії. Далекоглядним кроком було й прийняття Ольгою християнства. Княгиню гостинно прийняли в Константинополі, хоча й примусили стояти у присутності імператриці, яка в цей час сиділа на троні. На честь Ольги 9 вересня 955 р. було влаштовано званий обід із музиками, а всім учасникам делегації з Києва (родичам, послам, купцям, тлумачам, служницям) вручено подарунки. Щоб розширити міжнародні контакти Русі у 959 р. княгиня Ольга за деякими переказами відрядила посольство до німецького короля Отгона І.

Син Ольги й Ігоря Святослав (969-972 pp.) здійснив безліч переможних походів: захопив країну волзьких болгар з їхньою столицею Болгар, розгромив хазарів, на Кубані розбив черкесів (касогів) і закріпив своє панування на Тамані (Тьмуторокань); розбив за наполяганням візантійців, які виплатили йому близько 455 кг золота, дунайських болгар: захопив 80 міст по Дунаю. Зміцнення Святослава налякало візантійців: вони скерували проти Києва печенігів, щоби повернути князя з переможного походу на Балканах. Пророчими словами звертався Святослав до своїх воїнів: „Станьмо міцно та не посоромимо Землі Руської, краще лягти кістьми, ніж потрапити в полон, бо мертві сорому не мають ”.

Син Святослава Володимир Великий (980-1015 pp.) увійшов в історію як звитяжець соборності руських земель. Князь Володимир – Красне Сонце у 981р. повернув Русі її Червенські міста, захоплені польськими князями, – Перемишль, Белз, Червень та інші, захопив Корсунь (Херсонес). Задля централізації всіх руських земель охрестився сам і охрестив Русь. За дружину взяв візантійську принцесу Анну – сестру візантійських імператорів Василя і Костянтина. Християнізація Русі відкрила шлях культурному впливу: в руських містах візантійські майстри будують палаци і церкви, завозять мідні статуї з грецьких колоній Криму і церковні книги; розвиваються різні види мистецтва. У 988 р. до Києва з Риму приїздить посольство Папи Сильвестра II, а Володимирові посли з дипломатичним візитом відвідали резиденцію Папи Римського. У Києві побували також посли угорського і чеського королів – Стефана Угорського, Мандрика Чеського та польського князя Болеслава Лядського.

Розуміючи важливість шлюбних зв'язків, князь оженив своїх дітей з іноземцями: старшого сина Святополка з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослава з донькою шведського короля Олафа Іриною (Інгігердою). Дочку Премиславу одружив з угорським королем Владиславом Лисим, іншу – з чеським королем Болеславом Рудим, Марію-Добронігу – з польським королем Казимиром Обновителем. Київ за Володимира розквітав і могутнішав. Шуміли базари, було зведено понад 400 церков, у місті мешкали поселенці різних національностей – скандинави, греки, франки, вірмени, данці, що свідчило про широкі торговельні контакти Русі. Розширилися міжнародні зв'язки, зростав і авторитет держави.

Насичений різноманітними подіями період князювання Ярослава (1019-1054 pp.)[2], прозваного за свою політику Мудрим, увійшов в історію епохою розквіту і посиленням Київської Русі. Ярослав долучив до держави чудські (фінські) землі, заснував у теперішній Естонії м. Юріїв (Тарту). У 1043 р. між Візантією і Руссю спалахнув конфлікт, причиною якого стало незадоволення Русі здирницькою політикою імператора. Для залагодження конфлікту Ярославів син Володимир пішов походом на Візантію. Похід був невдалим: грецький вогонь спалив частину руської флотилії під Босфором, водночас грецькі кораблі зазнали поразки поблизу гирла Дніпра. Греки розгромили сухопутне військо під Варною і 800 полоненим у Царгороді викололи очі... Через три роки між державами запанував мир, що ознаменувався укладанням шлюбу між сином Ярослава Всеволодом з візантійською царівною. Були відновлені приязні стосунки з Візантією, полоненим дозволили повернутися на руські землі.

Особливим кроком, який унезалежнив руську церкву від Константинополя, можна вважати вибір на київську митрополичу кафедру собором руських єпископів 1051 р. відомого церковного діяча і письменника Іларіона (першого руського за походженням). У своєму творі „Слово про закон і благодать” він писав, що Руська земля „є знана і чувана в усіх чотирьох кінцях землі”.

Матримоніальні зв'язки або шлюбна дипломатія також широко застосовувалася князем для зміцнення позицій держави. Сам Ярослав був жонатий на королівні Інгігерді (Ірині), дочці короля Швеції Олафа. Свого старшого сина Ізяслава Ярослав оженив на сестрі польського короля Казимира III княгині Гертруді. Монархи мали за честь поріднитися з Великим Київським князем і віддавали своїх дочок заміж за Ярославичів. Сини В'ячеслав і Ігор були одружені на німецьких принцесах: дружиною В'ячеслава стала графиня Штаденська Ода Леопольдівна, а Ігоря – графиня Орламіндська Кунігунда. Всеволод одружився з грецькою царівною Ганною (за іншими відомостями – Марією), від шлюбу з якою народився князь Володимир Мономах.

Норвезький королевич Гаральд (Грізний), який згодом став королем, взяв за дружину дочку Ярослава Єлизавету. Романтична історія кохання цих молодих людей. Проживаючи в Києві як вигнанець, Гаральд закохався в дочку Ярослава. Проте йому було відмовлено у шлюбі. Під час своїх мандрів по світу Гаральд, який був не тільки воїном, а й поетом-скальдом[3], склав пісню про свої перемоги. Кожна з двох строф цієї пісні закінчується словами, зверненими до далекої, але не забутої ним киянки Єлизавети Ярославни. Іван Франко переклав цей твір: „Гей, в кого не мужняя душа, не посмів би плавать там / А проте дівчина з руської країни, що в короні сяє, мене не приймає / Там то брязк ішов від наших зброй! / Там-то кров лилася з тіл! Там-то я ім'я своє вписав на свідоцтво своїх діл / А проте дівчина з руської країни, що в короні сяє, мене не приймає! ” Опинившись у Константинополі, Гаральд наражається на іншу перепону: в нього, овіяного славою вікінга-поета, закохалася візантійська імператриця Зоя. Настійні просьби відпустити його на батьківщину призвели до ув'язнення. За допомогою товаришів Гаральд тікає з полону і повертається до Києва, де отримує благословення Ярослава на шлюб з його донькою. 1047 року Єлизавета стала королевою Норвегії.

Угорський король Андрій І одружився з Анастасією, донькою Ярослава. Її сестра Анна, освічена княжна, яка вчителювала в школі для бідних дітей, розташованій на території Софії Київської, 14 травня 1049 р. у кафедральному соборі у м. Реймс (Франція) взяла шлюб з французьким королем Анрі І. Після смерті короля вона правила Францією. Її син Філіп, здобувши трон короля Франції, ставив свій підпис на всіх державних документах поряд з підписом матері: „Анна руська королева французька”, аж до її смерті у 1075 р. Знамените „Реймське Євангеліє”, що вона подарувала церкві під час церемонії вінчання, й нині зберігається у Національній бібліотеці в Парижі. Саме на цій Євангелії французькі королі впродовж багатьох століть присягали на вірність Франції під час коронації. У м. Сенліс (за 40 км від Парижа) Анна заснувала монастир Св. Вікентія, будівництво якого французькі хроніки пов'язують з обітницею королеви перед народженням у неї первістка – сина Філіпа.

У київському дворі шукали притулку вигнанці, представники різних європейських династій. Зведення законів руської землі було оформлено Ярославом Мудрим у кодекс законів „Руська правда”, де також ідеться і про іноземців. При цьому права іноземців захищалися не гірше, ніж русичів. Слід відзначити наполегливість князя у поширенні християнства (літописці пізнього Середньовіччя називали його „Богохранимим” та „Богомудрим”). За часів Ярослава Мудрого на Русі було засновано перші монастирі – Св. Юрія, Св. Ірини та Києво-Печерський монастир, які стали великими церковними і культурно-освітніми центрами. Як високоосвічена людина, Ярослав дбав про розвиток освіти в державі. За його розпорядженням було створено школу і бібліотеку при Софіївському соборі, яка славилася на всю Європу. При бібліотеці було зібрано перекладачів, які переклали давньоруською мовою багато грецьких книг.

Вічними пам'ятниками благочестя Ярослава залишаються перлини давньоруської архітектури – храми Святої Софії у Києві та Новгороді. Крім того, за часів правління князя значно розширилася територія міста Києва. Частину міста було обнесено високими валами (Ярославові вали) з трьома брамами (Лядські ворота, Львівська брама та Золоті ворота). Головний в'їзд у місто відбувався через Золоті ворота.

За Ярослава Мудрого зовнішня політика Русі розширила коло дипломатичних зв'язків, налагодила постійні політичні контакти з багатьма європейськими країнами. Русь формувала й брала участь у військово-політичних союзах тощо. По смерті князя Ярослава Мудрого (1054 р.) в Русі встановилася система князівського тріумвірату. Державою керували три його старші сини – київський, чернігівський і переяславський князі. З ослабленням влади великого князя київського пожвавились міжнародні зв'язки окремих князівств.

Нове державне утворення на сході Європи за доволі короткий історичний час – якихось два століття – пройшло період виникнення й розквіту. Київська держава своїми кордонами сягала Кавказу і Фінської затоки, середньої Волги і Карпат, аж до Кракова. Як зазначав російський історик М. Карамзін, древній Київ, прикрашений пам'ятками візантійських мистецтв, пожвавлений скупченням іноземних купців, греків, німців, італійців, переважав Москву за багатьма аспектами. Київська держава стала бажаним об'єктом і поважним суб'єктом зовнішньої політики багатьох країн. На її могутність змушені були зважати визнані лідери Європи. Це був, закономірно, й період розквіту дипломатії.