РОЗДІЛ I. ВИТОКИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Серед усіх цих українських племен провідне значення набувають поляни, з їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи з часів палеоліту.

2. Київська Русь і світ

Першим відомим в історії княжої України закордонним дипломатичним візитом можна вважати візит київського князя Кия до столиці Візантії Царгорода 527 р. До нас дійшли відомості про договори „миру і любові” Русі з Візантією, варягами, болгарами, датовані кінцем ЕХ ст. Київська Русь 860 р. після успішного походу на Константинополь уклала перший відомий в нашій історії договір миру і любові з Візантією, який став своєрідним міжнародним визнанням Київської Русі, встановлював між цими двома державами мирні відносини, передбачав допуск на Русь християнської місії, хрещення русів, а також військову допомогу Візантійській імперії з боку русичів.

На користь існування могутньої східнослов'янської держави на Наддніпрянщині свідчить і грандіозність згаданого походу русичів на Константинополь (Царгород). За описом очевидців, наведених у різноманітних джерелах, на світанку 18 червня 860 р. понад 200 лодій з військовою дружиною під проводом київських князів Аскольда і Діра раптово увірвались до бухти Константинополя Золотий Ріг. Напад русичів виявився настільки несподіваним для візантійців, що берегова сторожа не встигла натягти над поверхнею води велетенський ланцюг, яким звичайно надійно зачиняли кораблям вхід до бухти.

Візантійському урядові на чолі з імператором Михайлом III довелося сплатити контрибуцію ватажкові русичів київському князеві Аскольду, аби він припинив облогу й повернувся додому.

Так уперше Київське князівство середини IX ст., тобто Давньоруська держава, сповістила середньовічний світ про своє існування й початок боротьби за першість з Візантією на Чорному морі, в Південно-Східній Європі та Передній Азії.

З цієї подп' минуло багато століть. Проте й сьогодні вона свідчить про високий рівень розвитку держави східних слов'ян, яку пам'ятки давньоруської літератури називають Руссю або Руською землею, вчені- історики – Київською або Давньою Руссю. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвинених економічно і політично держав середньовіччя. На величезному просторі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили хоробрі й мужні русичі.

Найдавніша основна назва землі руського народу – Русь. Так руський народ сам себе називав відколи став народом державним, так його називали й чужинці. Назва Русь стала національним іменем і „держалась у нас дуже довго” (Д. Дорошенко). Термін „Русь” іноземні джерела починають вживати у VIII ст. для позначення поселення південних українців, переважно племен полян і сіверян. Згодом ця назва поширилася серед візантійських і арабських письменників. Існує кілька гіпотез щодо походження самої назви. Костянтин Багрянородний у 949 р. називає Дніпрові пороги „руськими” і „слов'янськими”. М. Грушевський у своїх дослідженнях спирався на скандинавські саги, які ніколи не ототожнювали варягів з Руссю, яка була для них чужою землею.

Очевидно термін „Русь” місцевого походження. Арабські письменники знали Русь, виокремлювали русів і слов'ян, тобто новгородських слов'ян від русів – українців: „руси – плем'я слов'ян”. Згадували вони і про країну Русь: „Від неї на схід – печеніги, на південь – Дунай, на захід – слов'яни, на північ – пустеля”. Назву „Русь” підтверджує й топоніміка України: притока Дніпра – Рось, притока Росі – Росава, Осколу – Рось, на Волині – річка Роска тощо. За пізніших часів термін „Русь” застосовували переважно для назви Київського князівства. „Поїхати на Русь” означало поїхати в Київ, Київщину (за Новгородським літописом 1149 і 1165 pp., Суздальським літописом – 1180 р.). „Юрій Володимирович іде з Суздаля в Русь і приде Києву” (Іпатіївський літопис про події 1155 р.).

Пізніше назву Русь перебрали московські князі, а вже царські історики написали відповідні книги, створили необхідне ідеологічне підґрунтя єдиної історії від легендарного Києва до Москви, сформувавши „велику колиску з трьох братів”. Таким шляхом давню історію України було перекручено, а поспіль і заборонено, у всьому світі розповсюджувалася й нав'язувалася одна історія – написана московськими книжниками за замовленням царату. Її переклали і вивчили всі цивілізовані країни Європи й Америки. Зрозуміло, що цей стереотип необхідно зламати, але робота ця є дуже складною і тривалою, оскільки на забуття і перекручення української історії було витрачено не одне століття, і надруковано усіма мовами світу не один мільйон літературної неправди.

Від середини ХVП ст. поряд із назвою Русь широко вживається інша назва, що мала раніше лише географічне значення й позначала пограничні землі. Це назва – Україна. Вперше вона згадується в літопису за 1187 р.

Оригінали стародавніх українських літописів, на жаль, не збереглися. До нас дійшли копії або переробки. Ці копії зроблені не в Україні, а на півночі – переважно в Московії. Найстарші списки (літописи) – Лаврентіївський, за іменем ченця Лаврентія, який переписав його в 1377 р. для Суздальського князя Дмитра Костянтиновича, і Іпатіївський – від Іпатіївського монастиря в Костромі, де його знайдено. Останній список зроблено близько першої чверті XV ст. (за Д. Дорошенком). В обох джерелах йдеться про Київську Русь.

Слов'янські племена, що проживали на просторах лісостепу та степу між Західним Бугом, Дніпром та його притоками й Дунаєм, у перші століття нашої ери були активними учасниками міжнародного життя. Історії відомі драматичні епізоди їхньої боротьби з готами в III–IV ст., їхній союз з Гунами IV–V ст., участь у великому переселенні народів, коли склавини й анти у V–VI ст. чинили тиск на Східну Римську імперію, розселялися на її території. Під час переселення вожді слов'янських племен вступали у переговори, укладали договори, створювали союзи племен.

Початок державного життя України М. Грушевський датує VII-VIII ст. і пов'язує із розвитком торгівлі: торговельні каравани потребували збройної охорони від нападників, а організувати таку охорону могла тільки певна структура. У торговельних містах з'являються воєнні вожді – князі з дружинами. Утримування дружин вимагало значних коштів, які можна було отримати під час війни, що давала здобич. Розвиток торгівлі стимулює державне життя. Серед найманих дружин могли бути й скандинави, яких називали варягами.

Літописні джерела розповідають про перших київських князів, засновників Києва – Кия, Щека і Хорива та сестру їхню Либідь. Відомо, що Кий з великим військом ходив на Царгород і мав велику шану від цесаря, переможно воював з волзькими та камськими болгарами і заснував м. Києвець на Дунаї.

Перші відомості про участь давніх русів у міжнародних подіях кінця VIII – початку IX ст. зустрічаємо в писемних творах – двох житіях Стефана Сурозького та Георгія Амастридського. У першому розповідається про походи руських загонів у візантійські володіння в Криму, про взяття міста Сурожа (Судака) та укладання миру. За його умовами князь Бравлин, що очолював військо, мав повернути награбоване церковне майно в Корсуні і Керчі, вивести з міст військо і повернути полонених. Схожий мир з русами був укладений і після нападу на головне місто Пафлагонії Амастриду. Амастридське замирення – один з перших офіційно відзначених у джерелі договір Русі з греками.

Про існування прадавньої української держави свідчать численні документи: запис у Бертинській хроніці 839 р., у якій єпископ Пруденцій називає племена Rhos (Рось). Іван Диякон з Венеції згадує про облогу Царгороду у 860 р. Руссю, називаючи їх варязькими племенами. До цього можна додати згадки арабських письменників і мандрівників – Фергані, Ібн Ростеха, Гардізі, Ібн Фолдана, Ібрагима бен Якуба, Масуді та ін. Італієць Ліутпранд Кремонський також згадує про Русь, а Симон Логофет, оповідаючи про напад русичів на Царгород в 941 р., зараховує їх до франків, тобто до західноєвропейців. Привертають увагу імена учасників походу, що підписали угоду, як подає літопис: Рюрик, Трувер, Синус, Олег, Ігор, Якун, Аскольд, Свінельд, Рогнєдь, Асмуд, Фарлаф та інші усі скандинавські. Археологічні знахідки, датовані

X ст., вказують на масові варязькі колонії, поширені на землях від Балтії до південних земель, і біля Путивля Курської області РФ (давні українські землі), і на Чернігівщині, Волині, Полтавщині, Дніпропетровщині. Під Черніговом, за дослідженнями археологів, знайдено понад 80 поховань. Про те, що там були поховані варязькі воїни-вікінги, свідчать знайдені предмети шведського походження.

За даними відомого українського історика М. Брайчевського, могутнє державне об'єднання на чолі з князем Аскольдом у середині IX ст. стає центром міжнародної політики. Учений доводить, що руське військо у 852-853 pp. брало участь на прохання санарійців (населення тодішньої Кахетії, Східна Грузія) у боротьбі проти наступу арабів на Закавказзя. Існує цікава згадка про те, що варяги так допекли своїми поборами руські землі, що були скинуті з правління і 862 р. ганебно вигнані за море.

Процес приєднання інших племен і централізації досить швидко призвів до формування і посилення Київської Русі – українсько-руської держави. У 864 р. князівські дружини досягли м. Абесгун в Ісфахані (іранській провінції на південному узбережжі Каспійського моря), а також бували вони і в Багдаді – столиці Арабського халіфату. Відомі численні походи князя Аскольда на Візантію у 860, 863, 866, 874 роках. їх наслідком стали угоди і договори з греками (гречинами). Як вже згадувалося, у червні 860 р. Константинополь був зненацька атакований руським військом. Ніконовський літопис також пов'язує цей похід з іменем Аскольда, і стверджує, що князь знав про становище, що склалося на кордонах імперії. Внаслідок переговорів біля стін Константинополя було укладено договір „миру і любові”, русичам піднесено багаті дари, якими відкупилися греки. Вірогідно, саме під час цих походів русичі приймала до себе християнських священиків, про що пише патріарх Фотій в окружній грамоті 866 року. Відомий український історик М. Брайчевський довів, що перші угоди з Візантією були підписані саме за результатами походів на Візантію князя Аскольда у 863 і 874 роки. Автентичність договірних паперів, що наводяться у „Повісті временних літ”, підтверджується практикою візантійської дипломатії. Угоди, що укладалися з іншими державами, писалися двома мовами: грецькою і давньоруською. Грецький варіант зберігався в Києві, а руський – у Константинополі, а сам процес укладання угод супроводжувався двосторонньою документацією – дипломатичним листуванням.