Іван Якович Франко (1856-1916) революціонер-демократ, за фахом не був економістом, але вивчав політичну економію, вважаючи її найважливішою з усіх наук. Особливу увагу І. Франко приділяв трудовій теорії вартості, вченням про працю та поділ праці. Вчений був прихильником історичної школи, підтримував "залізний закон" формування заробітної плати Лассаля, теорію народонаселення Т.Мальтуса, критикував маржиналізм. І. Франко все ж схилявся до марксизму. Заслугою великого каменяра є те, що він переклав 24-ий розділ першого тому "Капіталу" Маркса, а також книгу Ф. Енгельса "Анти-Дюрінг" українською мовою.
І. Франко розглядав проблему співвідношення влади в родовому суспільстві і державної влади з матеріалістичних позицій. Франко був прихильником федеративної форми державної влади, тобто лише соціалізм і федералізм здатні забезпечити вільний розвиток народів. Основним принципом майбутньої федерації народів є принцип демократичної рівності членів добровільного політичного союзу. Відстоюючи федералізм, І. Франко виступає проти космополітизму М.Драгоманова та інтернаціоналізму марксистів.
Георгій Валентинович Плеханов (1856-1918) - засновник групи "визволення праці", критикує концепції представників пізньої класичної політичної економії. Пропонує марксистську теорію наукового соціалізму, аналізує економічні передумови соціалістичної революції. У статті "Соціалізм і політична боротьба" (1883) Плеханов критикував народництво, основну увагу акцентує на історичній місії робітничого класу, розвивав ідеї Маркса про диктатуру пролетаріату як головної умови перемоги соціалізму. В праці "Наші розбіжності" (1885) прослідковується гостра критика ліберального народництва щодо їх поглядів на теорії вартості, відтворення, економічних криз.
Плеханов в основному поділяв погляди марксизму, але у визначенні предмета політичної економії виділяє поняття "соціально-економічних" та "виробничо-організаційних" відносин. Це дало йому можливість трактувати суперечності капіталізму як суперечності в системі суспільних відносин виробництва.
Подальший розвиток марксизму відображений у працях Едуарда Бернштейна (1850-1932), який започаткував такий напрям економічної теорії марксизму, як ревізіонізм. Він пропонує поєднати теорію вартості Маркса з теорією граничної корисності для визначення поняття економічної вартості. В своїх працях "Проблеми соціалізму" (1896- 1898), "Проблеми соціалізму і завдання соціал-демократії" (1899) він виклав основи нового соціалістичного вчення - соціал-реформізму. Бернштейн критикував наступні концепції марксистської теорії: вчення про історичний та діалектичний матеріалізм, трудову теорію вартості, вчення про додаткову вартість, концепцію заробітної плати, закон капіталістичного нагромадження.
Бернштейн запропонував власну теорію економічного розвитку, в якій центральною ланкою стала теорія демократизації капіталу, в якій він відстоював ідею пом'якшення суперечностей капіталізму. Він визнавав класову боротьбу, але виступав проти її насильницьких реформ, а класову диктатуру вважав ознакою низької політичної культури та кроком назад в розвитку. В результаті Бернштейн побудував модель "класового миру" при відсутності соціальних суперечностей, а всі члени громадянського суспільства однаково володіють рівними частинами національного багатства та зацікавленні в його примноженні.
Карл Каутський (1854-1938) у працях "Соціальна революція" (1902), "Теорія криз" (1902), "Шлях до влади" (1909) зосереджує увагу на дослідженні імперіалізму, під яким розуміє колоніальну політику, що виникає внаслідок нерівномірності розвитку промисловості і сільського господарства. Він припускав, що соціальна революція може відбутися і без зламу старої державної системи шляхом завоювання більшості в парламенті на демократичних виборах. Тобто Каутський вважав, що здолати імперіалістичну політику засобами самого капіталізму, вибравши політику вільної торгівлі та мирної демократії.
Рудольф Гільфердінг (1877-1941) у праці "Фінансовий капітал" (1910) вводить в політичну економію категорію "фінансовий капітал", який відображає процес мобілізації і концентрації банківського капіталу з промисловим. Формулює основні риси імперіалізму: фінансовий капітал; колоніалізм. Гільфердінг дав характеристику акціонерного капіталу, фіктивного капіталу, діяльності бірж та банків. У теорії грошей він притримувався номіналістичних та кількісних поглядів. Особливе значення надавав паперовим грошам.
Гільфердінг був прихильником "організованого капіталізму", "господарської демократії", оскільки капіталізм у 20-ті роки XX ст. переживає період трансформації, а зростання монополій веде до ліквідації анархії виробництва і створення єдиного планового господарства.
У 20-30 роки XX ст. у СРСР ідеї марксизму розвивали такі видатні економісти, як А. Чаянов, М. Кондратьєв, М. Туган-Барановський, А. Богданов, С. Струмілін, Г. Крижановський, К.Воблий, Л. Яснопольський, М. Птуха. Вчені у формі дискусій досліджували предмет політичної економії, товарно-грошові відносини, становлення та розвиток соціалістичної власності. їх ідеї охоплювали широке коло питань щодо сутності перехідного періоду, шляхів розвитку плану та ринку, методів планування, ціноутворення, кредиту тощо.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія політичних та економічних вчень» автора Любохинець Л.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Відображення марксизму в працях українських та російських економістів“ на сторінці 2. Приємного читання.
