Розділ «2.4. Економічний розвиток у 1970 - середині 1980-х років. Антикризова політика в реформуванні господарств країн Західної Європи. Актуалізація неокласики»

Тому повномасштабне зниження податків, на думку а А. Лаффера, приведе до збільшення виробництва і зростання доходів, суттєво розширить базу оподаткування, і, як результат, доходи бюджету не скоротяться.

Варто зазначити, що практична реалізація рекомендацій представників теорії ЕП за правління президента Р. Рейгана не підтвердила тезу про оптимальну податкову ставку в 30-35 %. Зниження граничної ставки податку на прибуток корпорацій до 34 %, а на доходи фізичних осіб до 28 % призвело до зниження податкових надходжень та значного дефіциту державного бюджету СЕНА.

Прихильники теорії ЕП вважали, що зменшення податків е засобом не лише стимулювання економічного зростання, а й боротьби з Інфляцією. Високі податки, на їхній погляд, є, по-перше, причиною виникнення інфляції витрат (особливо це стосується непрямих податків), адже виробники намагаються перекласти "податковий тягар" на споживачів шляхом збільшення цін; по-друге, дають змогу уряду штучно підвищувати ціни на окремі товари і послуги, що гальмує ефективне розміщення ресурсів, і, по-третє, спричиняють перерозподіл ресурсів з приватного сектору в державний, що призводить до зменшення темпів нагромадження у приватному секторі, зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. Отже, якщо монетаристи акцентували свою увагу на інфляції попиту, то прихильники теорії ЕП - на інфляції витрат.

Доцільно зазначити, що з часом представники теорії ЕП вимушені були визнати, що довгострокову інфляцію можна подолати тільки за допомогою обмеження пропозиції грошей, що перевищує потреби економіки, яка зростає, а податкові засоби здійснюють лише дуже помірний внесок у послаблення інфляційних процесів.

Представники теорії ЕП, на відміну від монетаристів, жорстко виступали проти дефіциту державного бюджету. Монетаристи в цьому питанні займали не зовсім послідовну позицію. З одного боку, вони виступали в цілому проти бюджетних дефіцитів, тому що вважали їх фактором непередбачуваної інфляції (в разі емісійного покриття). Проте, з іншого, робили з цього правила певний виняток, а саме - вважали, що дефіцит бюджету не становить серйозної загрози для економіки в тому випадку, коли його величина та способи фінансування не суперечать монетарному правилу, орієнтованому на стабілізацію темпів зростання грошової маси.

Причина різко негативного ставлення прихильників теорії ЕП до бюджетних дефіцитів - ефект витіснення (crowd-out effect) приватного попиту на кредитні ресурси державним. Теоретичний і економетричний аналіз цього явища започаткував американський економіст Р.Дж. Барро. Суть ефекту витіснення полягає в тому, що якщо дефіцит державного бюджету покривається шляхом державних запозичень (через емісію та продаж державних цінних паперів), то держава стає загрозливим конкурентом приватному бізнесу на ринку кредитних ресурсів. Ці ресурси перекачуються у сферу державного споживання, головним чином - непродуктивного, що є важливою причиною уповільнення економічного зростання та зниження ефективності національної економіки. М. Фелдстайн зазначає, що федеральні дефіцити у США прямо конкурують з приватними інвестиціями щодо ресурсів, які представлені приватними заощадженнями.

Для повного збалансування державного бюджету представники теорії ЕП вважали за необхідне, як і монетаристи, скоротити кількість і вартість "неефективних" соціальних програм.

Однією з течій неокласики другої половини XX ст. (кінець 70-х - початок 80-х років) є теорія раціональних очікувань (за Ф. Модільяні); вживаються також такі назви, як нова класична макроекономіка (за Дж. Тобіном), школа Лукаса - Сарджента - Воллеса (К. Гувер), нова класика. Деякі економісти, зокрема М. Блауг, вважають нову класику не самостійною школою економічної думки, а лише особливою версією, "правим крилом" монетаризму. "Революцію раціональних очікувань" інколи прирівнюють за значенням до кейнсіанської революції, хоча й зі зворотним знаком з погляду ставлення її творців до ідеї державного регулювання економіки.

Засновником та ідейним лідером теорії раціональних очікувань є професор Чиказького університету Роберт Лукас (р. н. 1937), лауреат Нобелівської премії з економіки (1995). Його теоретичні дослідження знайшли відображення у таких головних працях: "Рівноважна модель економічного циклу" (1975), "Очікування і нейтральність грошей" (1972), "Нариси з теорії економічного циклу" (1981), "Нова класична макроекономіка" (1984). Суттєвий внесок в розвиток цієї концепції здійснили також Томас Джон Сарджент (р. н. 1943), Ніл Воллес (р. н. 1938), Чарльз Плоссер (р. н. 1948), Едвар Прескотт (р. н. 1940), Роберт Джозеф Барро (р. н. 1944).

Як випливає з назви цього напряму (нова класична макроекономіка), її представники головну увагу приділяли розв'язанню макроекономічних проблем відповідно до засадничих положень класичної та неокласичної мікроекономічної теорії. Річ у тім, що більшість економістів інтерпретували макроекономічні проблеми (інфляцію та безробіття) як явища, пов'язані з порушенням рівноваги, що спричинюється невизначеністю та пов'язаною з нею нестачею (недосконалістю) інформації ("грошова ілюзія", чи адаптивні очікування) і, як наслідок, нераціональністю поведінки. Водночас на мікро-рівні вони переважно дотримувалися рівноважних класичних та неокласичних моделей оптимальної (раціональної) поведінки економічних суб'єктів. По суті, це означало, що з мікроекономічної рівноваги, раціональності та цілковитої визначеності виводилася макроекономічна нерівновага, нераціональність і невизначеність.

Цю суперечність і намагалися подолати "нові класики", аналізуючи макроекономічні явища як рівноважні процеси та поширюючи принцип раціональності поведінки суб'єктів господарювання у сфері формування очікувань та використання інформації.

Головними теоретичними здобутками нових класиків є: положення про раціональний характер очікувань економічних суб'єктів; визнання абсолютної нейтральності грошей щодо реальних величин як в коротко -, так і в довгостроковому періодах; обґрунтування неефективності активного державного регулювання економіки з огляду на раціональний характер очікувань економічних агентів; визнання лише вертикальної (довгострокової) кривої Філліпса; визнання ринкової економіки рівноважною, саморегульованою системою; причина циклічних коливань - зовнішні шоки, пов'язані або з обмеженістю і недосконалістю інформації, яку надають цінові сигнали, або з технічними та технологічними зрушеннями.

В історії економічної думки виокремлюють два підходи до процесу формування очікувань суб'єкта господарювання. Перший пов'язаний із теоріями неокласиків, які стверджують, що поведінка суб'єктів ринкової економіки є раціональною. Це означає оптимальне використання обмежених ресурсів з метою максимального задоволення своїх потреб (максимізації сукупної корисності).

Проте цілком очевидно, що вибір оптимальної стратегії передбачає також урахування майбутнього, але в реальному житті економічні суб'єкти не мають повної інформації щодо майбутнього (як зміняться ціни, заробітна плата і т. ін.). Для збереження постулату раціональності (оптимальності) вони виходять із теоретичного припущення про абсолютне знання майбутнього суб'єктом господарювання.

Згідно з другим підходом до проблеми очікувань, майбутнє пов'язане із ризиком і невизначеністю, тому люди не мають повної інформації стосовно майбутнього, здатні помилятись, і їхні очікування справджуються лише частково та випадково. Цей підхід представляють такі вчені, як Г. Мюрдаль (поділ очікувань на ex ante (вихідні розрахунки на майбутнє) та ex post (оцінки по закінченні аналізованого періоду), Ф.А. фон Хайєк (теорія "розпорошеності" економічної інформації) та Дж.М. Кейнс (оскільки люди не в змозі передбачити майбутнє, то інколи діють під впливом інтуїції, азарту, оптимізму чи песимізму, а не раціонально). Очевидним є той факт, що у першому підході наявна раціональність, але відсутня невизначеність, а в другому - навпаки: є невизначеність, проте зникає раціональність.

В економічній науці неодноразово робилися спроби віднайти компроміс між раціональністю і невизначеністю головним чином шляхом уточнення поняття раціональності та його відокремлення від поняття оптимальності. Так, П. Семюелсон вважає, що замість оптимального економічний агент здійснює просто послідовний несуперечливий вибір. Відповідно до ідеї обмеженої раціональності Г. Саймона, люди знаходять перший задовільний для них варіант поведінки і припиняють подальші пошуки найкращого рішення.

Представники теорії раціональних очікувань намагалися пояснити процес формування очікувань, не відходячи від принципу раціональності (оптимальності).

Гіпотеза раціональних очікувань (РО) вперше була запропонована в 1961 р. американським математиком та економістом Джоном Мутом у статті, присвяченій ринку товарів і цінних паперів1.

Дж. Мут зацікавився питанням, чому жодне правило, жодна формула або модель ніколи не могли успішно прогнозувати рух цін на фінансових ринках. Він зазначав, що вся наявна інформація, яка здатна максимізувати точність цінових прогнозів, майже миттєво інкорпорується в поточні рішення спекулянтів. Отже, їх передбачення, а відповідно, й очікування є "раціональними" у повному розумінні цього слова. Економічні суб'єкти, чию поведінку визначає певна модель, будують прогнози, в середньому аналогічні до прогнозів цієї моделі, начебто вони її знають. Саме тому, що суб'єкти керуються раціональними очікуваннями, ринкові ціни відхиляються від рівноважних випадковим чином і ні в кого немає можливості експлуатувати недоступну іншим інформацію.

Через десятиліття Р. Лукас та його однодумці плідно використали гіпотезу раціональних очікувань для обґрунтування неефективності державного регулювання економіки.