Розділ «2.4. Економічний розвиток у 1970 - середині 1980-х років. Антикризова політика в реформуванні господарств країн Західної Європи. Актуалізація неокласики»

Оскільки споживання насамперед залежить від очікуваного на тривалу перспективу рівня доходу, то на нього також впливають такі фактори, як рівень довгострокової процентної ставки, величина нагромадженого капіталу, смаки споживача:

де Ср - перманентне споживання; і - рівень довгострокової процентної ставки; и> - величина нагромадженого капіталу; и - смаки й уподобання споживача; У - рівень перманентного доходу; к - коефіцієнт кореляції.

Емпіричні дослідження М. Фрідмена довели наявність тісного зв'язку (коефіцієнт кореляції дорівнює 0,88) споживання саме із величиною перманентного, а не тимчасового доходу протягом досить тривалого періоду (50 років). Це фактично підтверджувало, що схильність до споживання і заощадження є величинами сталими в довгостроковій перспективі, та давало відповідь на "загадку споживання".

Досліджуючи заощадження, вчений вважав, що за умов повної визначеності вони виконують дві функції: по-перше, вирівнюють потік доходу, що робить споживання більш рівномірним (він виходив із того, що домашні господарства надають перевагу рівномірній (упродовж життя) траєкторії споживання порівняно з нерівномірною); по-друге, приносять прибуток у вигляді процентного доходу. За умов економічної невизначеності заощадження створюють резерв. М. Фрідмен також довів своєю теорією перманентного доходу, що заощадження є не зростаючою функцією від доходу, а постійною. Тому невиправданим є песимізм з приводу обмеженості інвестиційних можливостей. На відміну від Дж.М. Кейнса, можливе зростання частки заощаджень М. Фрідмен інтерпретував як явище, що залежить не від зростання доходу, а від невизначеності в оцінках майбутніх доходів, тобто від невизначеності в одержанні тимчасового доходу.

Теорія перманентного доходу стала основою аналізу циклічного розвитку економіки та розробки положень монетарної політики.

У монетаристській теорії економічного циклу та інфляції вихідними є положення, що попит на гроші (це випливає з теорії перманентного доходу) та швидкість обігу грошей (що знайшло емпіричне підтвердження) - величини відносно сталі. Як наслідок, головна причина циклічних коливань, на думку монетаристів, полягає в різких змінах темпів приросту грошової маси. Ці різкі зміни у пропозиції грошей пов'язані із використанням кейнсіанських рецептів стимулювання або стримування сукупного попиту. Саме вони й породжують циклічні коливання.

Висновок про вирішальний вплив грошових факторів на циклічний розвиток економіки був обґрунтований М. Фрідменом та Г. Шварц у масштабній історико-економічній праці "Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960" (1963), Вчені довели, що пришвидшення або уповільнення темпів зростання грошової маси викликають із лагом (запізненням) у 12-18 місяців відповідні циклічні піднесення і спади в обсягах виробництва та зайнятості. При цьому поворотні точки темпів зростання (або уповільнення) грошової маси випереджають поворотні точки господарського циклу в середньому на 16 місяців у випадку піднесення і на 12 місяців у випадку циклічного спаду.

Наявність лагів, тобто часових інтервалів, через які зміни в масі грошей позначаються на економічній кон'юнктурі, роблять, на думку монетаристів, кейнсіанську політику "точного налаштовування" та короткострокової стабілізації економіки в кращому випадку важко здійснюваною, а в гіршому - дестабілізувальною. Тому монетаристи вважали за потрібне замінити дискреційну грошову політику (яка змінюються залежно від фази економічного циклу) правилом стійкого зростання грошової маси (так зване "грошове правило" монетаристів). Саме стабільний темп грошової експансії (незалежно від фази циклу), який визначається очікуваними темпами зростання довгострокового реального обсягу виробництва, забезпечує, на їхню думку, поступальне та безінфляційне зростання національного виробництва.

Темп зростання грошової маси, що забезпечує постійний рівень цін, залежить також від еластичності попиту на гроші від доходу, і, на думку М. Фрідмена, дорівнює 2, тобто 1 % приросту реального доходу, та викликає 2 % приросту реальної кількості грошей.

Монетаристи припускають, що реальний обсяг виробництва (в) - це екзогенна (зовнішня, задана) величина, яка визначається наявністю ресурсів, технологій та перевагами споживачів, а швидкість обігу грошей (V) є достатньо стабільною. Отже, за рівнянням І. Фішера

зміни у грошовій масі (М) трансформуються у зміни загального рівня цін (Р). Невипадково М. Фрідмен вважав інфляцію суто грошовим феноменом, оскільки вона виникає внаслідок перевищення темпів зростання грошової маси над темпами зростання реальних обсягів виробництва.

Варто підкреслити, що відповідно до традицій кількісної теорії грошей, монетаризм визнає довгострокову нейтральність грошей. Це означає, що зміна грошової маси в довгостроковому періоді впливає виключно на номінальні змінні (на загальний рівень цін), а не на реальні обсяги виробництва. Проте, за визнанням більшості монетаристів, у короткостроковому періоді зміни у грошовій масі (М) зачіпають поряд із цінами (Р) й реальні обсяги виробництва Однак цей ефект триває приблизно 6-8 місяців, після чого значення реальних показників повертаються до свого початкового рівня. Оскільки цей зв'язок між грошовою масою і випуском продукції, на їхню думку, є надто ненадійним, мінливим, то вони вважають його непридатним для цілей короткострокового регулювання.

Концепція природного рівня безробіття вперше була запропонована М. Фрідменом в його зверненні 1967 р. до Американської економічної асоціації. Ця робота під назвою "Роль монетарної політики" (1968), на думку М. Блауга, "напевно, найбільш впливова робота з макроекономіки в післявоєнний період"1. Варто зазначити, що теорію природного рівня безробіття незалежно від М. Фрідмена розробляв Едмунд Фелпс із Колумбійського університету.

Поняття природного рівня безробіття не означає, що цей рівень є незмінним, адже окремі його детермінанти мають інституційний характер (наприклад існування профспілок), деякі - законодавчий (закон про мінімальну заробітну плату, величина допомоги з безробіття), а деякі пов'язані з недосконалістю, певними перепонами в ефективному функціонуванні ринку праці (витрати, пов'язані з пошуком інформації щодо вакансій, витрати мобільності). Природний рівень безробіття (ПРЕ) можна визначити як такий, що не пришвидшує інфляцію. Або, як зазначає М. Блауг, "...ПРБ - це такий рівень безробіття, який стримує на незмінному рівні реальну зарплату і за умови нульового приросту продуктивності праці підтримує незмінним рівень цін"1.

Характеристику кривої Філліпса в коротко - та довгостроковому періодах монетаристи здійснюють на основі концепції природного рівня безробіття та теорії адаптивних очікувань.

При адаптивних очікуваннях економічні суб'єкти прогнозують майбутню інфляцію на підставі даних про її рівень у минулому та залежно від того, наскільки хибними виявились їхні очікування в минулому щодо теперішнього стану. Фактично, мова йде про своєрідне "навчання на помилках". Цей механізм можна описати такою формулою:

Інтерпретація цієї формули дуже проста: очікування відносно інфляції в майбутньому періоді (РД) дорівнюють очікуванням стосовно інфляції в поточному періоді (Ре), скоригованим на будь-яку похибку прогнозу, що виявилася протягом поточного періоду (Р-Ре). Тобто якщо інфляція в поточному періоді виявиться більшою за прогнозовану, то інфляція, на яку очікують в майбутньому, коригується в бік збільшення; якщо ж фактична інфляція виявиться меншою за прогнозовану, то очікувана в майбутньому інфляція коригується в бік зменшення.

Припустимо, що ПРБ в економічній системі дорівнює 4 %. Це означає, що за такого рівня безробіття заробітна плата і ціни стійкі. Всі очікують на підставі минулого досвіду, що вони залишаться стійкими й у майбутньому. Ця ситуація представлена точкою А на рис. 12.12. Тепер проведемо нову криву Філліпса через точку ПРБ в в її*: вона проведена з огляду на те, що всі очікують стабільних цін (Ре- 0). Припустимо тепер, що уряд вважає рівень безробіття її* - = 4 % надто високим і починає грошову і фіскальну експансію з метою зниження рівня безробіття. Розширення сукупного попиту підвищує ціни на товари і рівень заробітної плати, проте ціни реагують набагато швидше на збільшення попиту, ніж заробітна плата. За цін, що зростають швидше, ніж грошова заробітна плата, реальна заробітна плата зменшується. Падіння реальної заробітної плати спонукає підприємців збільшувати обсяги виробництва і зайнятість. Працівники ще очікують стабільних цін і оцінюють зростання грошової зарплати як збільшення реальної1. Тепер безробіття знизилося до рівня и., проте інфляція цін і заробітної плати становить вже З %. Економічна ситуація переміщується з точки А у точку В. Працівники починають розуміти, що їхній прогноз щодо інфляції не підтвердився, а реальна зарплата не зросла. Тому вони залишатимуть свої робочі місця, й економічна ситуація переміститься із точки В у точку С, що відновлює попередній ПРБ II*, проте за більш високого рівня інфляції. Якщо ж уряд буде й далі намагатися зменшити безробіття нижче за його природний рівень, то економіка повернеться до ПРБ за ще більш високого рівня інфляції і набагато швидше, бо суб'єкти врахують похибки попередніх прогнозів.

Отже, на думку монетаристів, у довгостроковій перспективі е вибір між пришвидшенням інфляції і рівнем безробіття, а не між рівнем інфляції і безробіттям. Більш високий рівень інфляції зумовлює тимчасове, а не постійне зниження безробіття. Висока інфляція залишається, а безробіття повертається до природного рівня. Таким чином, довгострокова крива Філліпса є вертикальною, тобто природний рівень безробіття може поєднуватися з будь-яким стабільним рівнем інфляції.

У своїй Нобелівській лекції в 1976 р. М. Фрідмен зазначив, що стагфляція, тобто одночасне існування безробіття та інфляції поступилась слампфляції - співіснуванню зростаючого безробіття і зростаючих темпів інфляції. Вертикальна крива Філліпса набула позитивного нахилу (рис. 2.12). М. Фрідмен припустив, що це пов'язано з тим, що інфляція в розвинених країнах не тільки посилилась, але стала ще більш непередбачуваною.