Розділ «2.4. Економічний розвиток у 1970 - середині 1980-х років. Антикризова політика в реформуванні господарств країн Західної Європи. Актуалізація неокласики»

На його думку, різкі коливання річного темпу інфляції вносять у кожну ринкову угоду додатковий елемент невизначеності, що знижує економічну ефективність і відхиляє криву Філліпса вправо.

Монетаризм виходить із того, що ринкова економіка за своєю суттю є збалансованим господарством, здатним до автоматичного саморегулювання. Єдине, що може зруйнувати цю здатність, - це диспропорції між темпами зростання продукції і темпами зростання грошової маси в обігу. Тому монетаристи надають безумовну перевагу грошово-кредитному, а не бюджетному регулюванню.

Монетарна політика центральних банків, на думку М. Фрідмена, має орієнтуватися не на процентні ставки, а на кількість грошей в обігу. З цією метою використовуються різні інструменти

Рис. 2.12. Короткострокові й довгострокова криві Філліпса

регулювання облікової ставки, норм обов'язкових банківських резервів, проведення операцій на відкритому ринку. Саме останньому інструменту - операціям з купівлі-продажу державних цінних паперів - монетаристи надають перевагу.

На відміну від кейнсіанців, що обґрунтовували дискреційну політику "дешевих" і "дорогих" грошей для регулювання сукупного попиту, монетаристи пропонували застосовувати "грошове правило", яке передбачає стабільне зростання грошової маси щороку на певний процент незалежно від стану господарської кон'юнктури та фази економічного циклу. Нормативний аспект монетаризму полягав у введенні таргетування1 приросту грошових агрегатів.

Використання бюджетної політики монетаристи вважали неефективним з таких причин:

1) існування лагів (запізнень) між прийняттям відповідних рішень (наприклад, зміна величини податкових ставок, структури податків) та віддачею від них може призвести до протилежних наслідків, ніж ті, на які ці рішення були розраховані (стимулювальна фіскальна політика після її реалізації може припасти на фазу піднесення, а не спаду, на яку була розрахована);

2) податки і видатки з державного бюджету змінюють лише структуру сукупного попиту, а не його загальну величину, адже вони означають лише перекачування доходу з одного сектору економіки в інший на основі так званого "ефекту витіснення";

3) зменшення податків з одночасним нарощуванням бюджетних видатків під час проведення кейнсіанської політики стимулювання сукупного попиту породжує дефіцит бюджету. Якщо цей дефіцит покривається шляхом емісії, то в короткостроковому періоді це породжує інфляцію, а в довгостроковому - стагфляцію. Якщо ж дефіцит бюджету покривається шляхом державних позик, то виникає "ефект витіснення" - держава витісняє з інвестиційного ринку приватний бізнес.

Тому монетаристи обстоювали політику забезпечення бюджетної рівноваги і ліквідації дефіциту державного бюджету. З цією метою вони пропонували скорочення бюджетних витрат, у тому числі за рахунок скорочення соціальних програм і соціальних виплат. Як послідовні неоконсерватори, монетаристи підтримували політику дерегулювання окремих сфер господарювання, приватизації певних секторів економіки, лібералізації податкової системи.

У теорії міжнародних фінансів М. Фрідмен послідовно з 1953 р. виступав із захистом вільноплаваючих валютних курсів, обстоював принцип самозабезпечення валютної рівноваги за рахунок вільної гри ринкових сил.

М. Фрідмен виходив із того, що за умов ринкової економіки наявний обернений зв'язок між валютними резервами та обсягами внутрішньої грошової маси, які разом утворюють усю грошову пропозицію. Врівноваження грошового обігу і платіжних балансів відбувається стихійно, через гнучкі валютні курси. Будь-яке державне втручання лише блокує дію адаптаційних механізмів ринку. Наприклад, якщо з метою ліквідації дефіциту платіжного балансу держава вдасться до девальвації національної валюти, то це призведе до зростання внутрішніх цін, тобто до інфляції. Інфляція, у свою чергу, знову провокує дефіцит платіжного балансу.

Особливу увагу монетаристи приділяють механізмам передачі інфляції з однієї країни в іншу, тобто так званій імпортованій інфляції. Якщо темп зростання внутрішніх цін у країні А вищий, ніж у країні С, то в країні А значно зростає імпорт. Разом з тим, у країні С збільшуються валютні резерви, що призводить до зростання загального обсягу грошової маси, тобто до розгортання інфляції, привнесеної ззовні. Ринковий механізм здатний, на думку монетаристів, долати подібні "зовнішні шоки".

Порівняльна характеристика основних положень монетаризму та кейнсіанства наведена у табл. 2.7.

Теорія економіки пропозиції {ЕП) виникла у другій половині 70-х років XX ст. до певної міри як реакція на кризу 1973-1975 рр. Біля витоків цієї теорії стояли політики (американські конгресмени і сенатори), журналісти, практики, а не економісти-теоретики. Університетську науку серед прихильників теорії економіки пропозиції представляли професори Артур Лаффер (р. н. 1940), Роберт Манделл (р. н. 1932), Мартін Фелдстайн та Майкл Боскін (р. н. 1945).

У теоретичному плані БП не вирізняється принциповою новизною. Проте її прихильники вказали на реальні проблеми, "больові точки" тогочасної економіки та запропонували досить прості рецепти їх розв'язання, які легко втілювалися у відповідні практичні рекомендації. Останні знайшли широку підтримку і були впроваджені урядом Р. Рейгана у 80-х роках XX ст. у США.

Термін "економічна теорія пропозиції" (supply-side economics) був уперше використаний американським фахівцем з питань бюджетно-податкової політики Гербертом Стейном (1916-1999) у 1976 р. Вчений позначив ним відродження інтересу до класичної економічної

Таблиця 2.7. Порівняльна характеристика кейнсіанства і монетаризму

теорії, яка велику увагу приділяла саме пропозиції та факторам, що її визначають, і до класичної теорії державних фінансів, що аналізувала вплив державного бюджету на довгострокові фактори економічного зростання - обсяги інвестицій та залучення трудових ресурсів у виробничий процес. Кейнсіанська теорія, як відомо, надавала перевагу факторам сукупного попиту та впливу бюджетних важелів на його обсяг у короткостроковому періоді.