Розділ «2.4. Економічний розвиток у 1970 - середині 1980-х років. Антикризова політика в реформуванні господарств країн Західної Європи. Актуалізація неокласики»

До причин дискредитації кейнсіанства можна віднести також: збільшення чисельності державного управлінського апарату та його бюрократизацію; зменшення стимулів для приватного бізнесу внаслідок прогресивного оподаткування; посилення споживацьких настроїв у зв'язку з високим рівнем соціальних виплат; девальвацію особистого успіху та приватної ініціативи - традиційних цінностей системи вільного підприємництва. Усі ці негаразди критики приписували саме використанню кейнсіанських методів регулювання економіки, які передбачали значне посилення ролі держави.

Розглянуті вище причини зумовили експансію неокласики з кінця 70-х років XX ст. Проте це була не "стара" неокласика, яку свого часу потіснили кейнсіанці після "Великої депресії". Вона значно модернізувала свій аналітичний апарат відповідно до вимог практики, її представники, з одного боку, обстоюють класичні та неокласичні ідеї ринкового саморегулювання, а з іншого - на відміну від традиційної неокласики, основну увагу зосереджують не на оптимі-зації поведінки фірми, а на переважно макроекономічних проблемах: причинах циклічних коливань і умовах досягнення та механізмах відновлення довгострокової економічної рівноваги, аналізі факторів сталого економічного зростання, шляхах подолання інфляційних процесів і т. ін. При цьому зазначені макроекономічні процеси вони намагаються пояснити на підставі класичних та неокласичних положень як мікроекономічної теорії, насамперед щодо раціональності поведінки суб'єктів господарювання, яка передбачає оптимальне використання ресурсів та інформації, так і загальних положень класиків та неокласиків - про досконалість конкуренції, гнучкість цін і заробітної плати, пріоритет пропозиції, а не попиту тощо. Фактично, мова йде про створення органічної, цілісної макро- й мікротеорії на єдиних теоретико-методологічних засадах.

Основними теоретичними засадами неокласики цього періоду є:

o визнання ринкової системи господарювання найкращою з погляду забезпечення економічної ефективності та створення умов для економічного зростання;

o твердження, що головною цінністю суспільства є не соціальна справедливість, а свобода, у тому числі економічна, яка гарантується приватною власністю;

o обмеження державного втручання в економіку та скорочення державного сектору на основі запровадження програм реприватизації, вивільнення приватної ініціативи шляхом перегулювання, послаблення регламентації господарської діяльності, лібералізації антимонопольного законодавства;

o визнання пріоритетності не попиту, а пропозиції, для стимулювання якої рекомендується зменшення податкового навантаження;

o забезпечення збалансованості державного бюджету шляхом скорочення соціальних програм та зниження рівня соціальних виплат;

o визнання пріоритетності грошово-кредитного регулювання економіки як основного інструменту забезпечення неінфляційного зростання;

o обґрунтування впливу очікувань економічних суб'єктів на реальний перебіг економічних процесів.

Неокласичні ідеї кінця 70-80-х років XX ст. репрезентують три основні школи (течії):

1) монетаризм, який визнає виняткову важливість грошей в економіці, вважає грошову масу і темпи її зміни головним фактором економічної кон'юнктури та вказує на пріоритет особливого типу грошово-кредитної політики - прямого регулювання темпів зростання грошової маси;

2) теорія економіки пропозиції, яка обґрунтовує переорієнтацію економічної політики із стимулювання сукупного попиту на стимулювання сукупної пропозиції за допомогою насамперед податкової політики (шляхом зменшення податкових ставок);

3) теорія раціональних очікувань (або нова класична макроекономіка), за якою, економічні суб'єкти здатні діяти раціонально, передбачати наслідки економічної політики уряду й нейтралізовувати її своїми діями.

Якщо концепція Дж.М. Кейнса сформувалася на тлі критики класичної та неокласичної теорій (так звана "кейнсіанська революція" ), то монетаризм часто називають контрреволюцією, що вказує насамперед на його опозиційність до кейнсіанства.

Безумовним лідером монетаризму, який рішуче виступив у 60-х роках XX ст. проти теорії і практики кейнсіанського регулювання економіки, є Мілтон Фрідмен (1912-2006) - професор Чиказького університету, представник Чиказької економічної школи, лауреат Нобелівської премії з економіки (1976). Найважливіші його наукові ідеї викладені у таких головних працях: "Теорія споживчої функції" (1957), "Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960" (1963, разом із Г.Дж. Шварц), "Роль монетарної політики" (1968), "Оптимальна кількість грошей та інші нариси" (1969), "Теоретичні основи монетарного аналізу" (1972). Вагомий внесок у розвиток цієї теорії зробили вчені Ганна Шварц (р. н. 1915), Карл Бруннер (1916- 1989), Аллан Мелцер (р. н. 1928), Філіп Кейган, Девід Лендлер.

Термін "монетаризм" вперше використав американський економіст К. Бруннер у 1968 р. для визначення підходу, що виокремлює грошову масу як головний фактор економічної кон'юнктури.

Варто зазначити, що монетаризм пропагує себе і є відомим насамперед як теорія і політика грошового обігу та ідеологічна доктрина ліберал-консерватизму, а не як загальноекономічна теорія. Монетаристи надають перевагу особливому типу грошово-кредитної політики - прямому регулюванню темпів зростання грошової маси на противагу іншим методам впливу, насамперед фіскальній політиці та грошово-кредитному регулюванню, орієнтованому на вплив через процентні ставки.

Теоретичною основою монетаризму є: кількісна теорія грошей, започаткована ще у XVI ст., продовжена Д. Юмом та Д. Рікардо; дослідження неокласичної школи початку XX ст., передусім рівняння обміну І. Фішера і теорія касових залишків кембриджської школи; теорія відносних цін А. Маршалла, модель загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса. Монетаризм розвиває й критично переосмислює також теоретичні ідеї своїх опонентів, зокрема короткостроковий варіант кривої Філліпса, кейнсіанську теорію грошей та рівноваги на товарному і грошовому ринках /5 - ЬМ.

Основними теоретичними здобутками монетаризму є: методологія логічного позитивізму та інструменталізму; визнання внутрішньої стійкості ринкової економіки, її здатності до саморегулювання; розвиток кількісної теорії грошей, визнання їх нейтральності щодо реальних величин у довгостроковому періоді; обґрунтування стабільності функції попиту на гроші на основі теорії перманентного доходу; грошова теорія економічного циклу та інфляції; обґрунтування вертикальної довгострокової кривої Філліпса на основі концепції природного рівня безробіття і теорії адаптивних очікувань; критика дискреційної кейнсіанської політики "точного налаштовування" економіки засобами фіскальної і монетарної політики та обґрунтування необхідності забезпечення стабільної монетарної політики на основі "грошового правила"; теорія гнучких валютних курсів та "імпортованої інфляції".